Розділ 18/3

Після нашого короткого мовчання, за допомогою якого, ми з подругою обдумали свої нинішні проблеми — Елайза мовить:

— Знаєш, що я помітила, Стефо? Що ти стала ще живішою, окриленою. Ніби до того часу, поки Соколовський не з'явився у твоєму житті, тобі наче хтось обрізав ті "крила життя". 

Ці слова викликають у мені бурю емоцій, розуміючи, що це все, що відчуваю — аж ніякі не казочки, а чисті реалії. Собі ніколи б цього не сказала, просто заборонивши це проговорювати в своєму мозку та серці.

Очі потроху наливаються слізьми від усього пережитого. Я забула, що існують такі слова "кохання", "симпатія". Яка ж я дурепа! 

Лайза різко підривається з підлоги та обіймає мене, притуляючи до себе. Кладу голову їй на плече та, нарешті, даю волю давно прошеним сльозам.

Боляче усвідомлювати, що з саме з цією людиною я не зможу бути разом...

— Стефо, ти чого? — схвильовано перепитує Елайза. — Я аж ніяк не хотіла тебе образити.

— Просто, твої слова мають сенс, — схлипуючи, намагаюсь відповісти та беру подушку й лягаю на ліжко, сховавши лице в тканині.

— А чого ти тоді себе так накрутила? — не зрозумівши мене, ще раз спитала подруга. — Він же ні на кого не дивиться, окрім тебе. Ти б бачила його погляди, які спрямовані тільки на твою персону! Навіть Волтеру до нього ще ого-го як далеко! — Забирає подушку з-під мого обличчя. — Так що, не думай, що ти тут одна страждаєш. Соколовський зі своїми друзяками ділиться щодо почуттів до тебе. І я впевнена, що він теж цього хоче, як і ти. 

Мені в голову ніколи й не приходила така думка, що Марк може щось відчувати до мене. Ну, те, що йому подобаються наші перепалки, — я й так це знаю. Але це ще не означає, що в нього щось до мене прокинулось. Я сміливо можу сказати, що він мені подобається. Але ці відчуття, які в мене є до сусіда — не кохання. 

Можливо, Туреччина змінить щось у мені... У ньому... У нас...

— Лайзо, — з острахом починаю, бо не знаю, як правильно розповісти про парі, — там не все так просто, бо ми з Соколовським уклали парі, в якому йдеться: хто перший закохається, той програє. А я не хочу так щвидко здаватись, знаючи, що він просто грається моїми почуттями.

Подруга мовчить, обдумуючи мої слова, насупивши брови. Судячи з її погляду, вона не розуміє суть мого речення. Як і я... 

Все так заплутано, що навіть я з Марком самі себе не розуміємо. Не розуміємо наших дій і вчинків, якими ми обоє намагаємось  уколоти одне одного якнайболючіше. Не знаю, чого спочатку сприймала його вороже та постійно знущалась, адже він хотів мені сподобатись...

Я й справді дурепа. Таких дурних відьом ще в середньовіччі спалювали на вогнищі. Шкода, що зараз такого немає, бо я б пішла добровільно в обійми полум'я.

— Е-е-е, щось ти розкисла, відьмо, — не дуже хорошим тоном протягує Лісовська, і я вже знаю, чим це закінчиться. — Вставай, втирай сльози, нафарбуйся, одягнись і перестань вже нарешті Марка динамити! Та з боку видно, що за допомогою цих суперечок ви обоє тягнетесь одне до одного, як залізо до магніта. Хочу сказати одне: будь собою — і все у вас буде добре.

А й справді, чого це я занепала духом? Ніколи ще себе не пам'ятала такою похнюпленою та ображеною на весь світ. Можливо, що це ПМС? 

— Ти так думаєш? — невпевнено запитую, за що мені дають такого запотиличника, що я усвідомлюю, що в мого батька рука була легкою. Боляче то як!

— Ні! То я просто так сказала, бо мені немає чим зайнятись! — в її голосі чується сарказм.

Підіймаюсь з ліжка та, під суворим поглядом чорнявої беру свою пляжну сумку й, усміхнувшись своїм відображенням, підправивши свої лиця, щоб не виглядало так, що ми ніби вийшли з депресії,— виходимо з номеру.

Ми з подругою не йдемо, а летимо. Відчуваю себе метеликом, який собі пурхає в небі, зовсім не торкаючись землі. Після цієї розмово-сльозливої терапії — в мені прокидається друге дихання. І на душі стає так приємно та легко. 

Ось що значить, коли в тебе є подруга-психолог. Бо якби я змовчала, то ці думки вигризали моє нутро заживо, не давши мені спокійно вдихнути.

Прямуючи до басейну, де, очевидно, знаходяться всі наші "колеги", ми з Лісовською зустрічаємо багато різних людей. А деякі з них, навіть щось дають солодке та намагаютьсч позалицятись до нас. Особливо — турецькі чоловіки, в яких є такий природний магнетизм, що притягує до себе. Але я ж нагадую собі, що маю хлопця. Байдуже, що він несправжній, але ніхто ж про це не знає, правда. 

Ох, якби цю картину би взрів Соколовський — мене вже точно не було б на цьому світі.

Турецькі солодощі — неймовірне гастрономічне задоволення. А особливо мені полюбився рахат-лукум. Я вже навіть хочу його купити,  але Елайза мене ледве відтягує від тієї святої людини, яка хотіла мнні його продати.

Нічого! Цукерочки мої турецькі, я обов'язково вас ще з'їм! Ніякі мені подруги цьому не завадять, хі!

Виявляється, я мала рацію, бо всі інші дівчата та хлопці гуляють біля басейну, а це тільки ми з Лайзою затримуємось.

Підходимо до вільних шезлонгів та одночасно дістаємо сонцезахисні креми, бо, знаючи себе, я можу заснути надовго, а прокинутись вже не Стефою Соловей, якою була до цього, а запеченим раком. 

Гарненько намастившись, підходимо до краю басейну та сідаємо туди, опустивши ніжки у воду. Вода так приємно охолоджує їх, бо на вулиці більше, ніж +25, що відчуваю себе такою втомленою, ніби весь день працювала. 

І це тільки ранок.

Спостерігаємо за Солею, яка вже намотала декілька кругів, вдало поплававши. Їй з такою хорошою підготовкою можна навіть КМС ставати. Не те що мені — тій, яка до води ні на метр не підійде, бо плавати ж не вмію. Головне, родилась і прожила до сімнадцяти років біля моря, а пірнати так і не навчилась. Дивно, чи не так?

Така вже я, дівчина-загадка.

— Дівчата, стережіться! — раптом починає дерти горло Соля, з острахом дивлячись за наші спини.

Я хутко обертаюсь, але відчуваю, що лечу прямо у воду, і розумію, що мала на увазі Петрак. Не хочу я ще так рано помирати! Я ще така молода, красива, розумна. І, знаєте, що саме образливе в цій ситуації? Що перед своєю смертю останнє, що я бачила — була самовдоволені пики Марка та Ская.

Слава богу, що я не встигаю наковтатись води, бо вже всім тілом відчуваю, як мене витягають з води. 

Ха-ха та ще раз ха! З'їв, любий? Мене ще в пеклі не хочуть бачити, раз так виштовхують звідти. Скільки не намагайся, але ти сам мою постать туди не спровадиш! 

Дідько! Все-таки у мене реально ПМС. Бо в якої психічно здорової людини будуть такі думки. Ще двадцять хвилин тому пускала сльози, проклинаючи всіх і все, а зараз сміюсь так, ніби це не на мене тільки що була виконана спроба вбивства.

Або я вже потроху з'їжджаю з глузду...

До чого я докотилась?

— От придурки! — злісно шиплю, прибираючи своє мокре волосся з обличчя.

— І не кажи. Даня так само вчинив зі мною, — похнюплено відказує Соля.

Спостерігаю за Лайзою, яка дивиться таким сердитим поглядом на Волтера, що аж самій стає лячно. Аж ніяк не хочеться опинитись на його місці. Тим паче, якщо я знаю свою подругу, яка може навіть очима вбити. А це вже інший рівень чорної магії.

— Нам обов'язково потрібно їм помститися, — войовниче вигукує Лісовська та всміхається. Ця її усмішечка не обіцяє нічого хорошого.

— Так! — говоримо з Солею разом.

— Чому нам дісталися саме ці бовдури? — з образою в голосі запитує брюнетка, кивнувши в їхній бік. — Чому інші хлопці якісь спокійніші?

А вони стоять собі та шкірять зуби. Особливо — мій любий сусід. Якщо я зранку тільки намагалась позбавити його життя, то зараз я вже налаштована на те, щоб довести цю криваву справу до кінця.

— Це ви ще не знаєте їх справжніх, — несподівано хтось промовляє, що всі троє синхронно повертаємось туди, звідки чули голос.

Виявляється, до нас говорила Ліза, яка ще з двома іншими дівчатками лежить на шезлонгах, підставляючи свої тіла в обійми сонячних промінчиків. 

— Ваші хлопці, теж ще ті придурки? — все, що видавлюю з себе.

Бо мій — точно йолоп. Треба ж додуматись, штовхнути мене в басейн! А якби я наковталась води та потонула? Чи він хотів, таким чином, перевірити мої здібності з водою — хочеш жити — пливи?