Розділ 18/2

Стефанія

Ледве вилізаю зі своєї тимчасової «схованки», бо, виявляється, що я вже ніяка й не «тростиночка» та «худа як палиця» — ким мене нарекли подруги. І, знаєте, про що я зараз шкодую? А про те, що їх поруч немає, бо я б їх посварила добре.

Або прокляла.

А взагалі, тут я теж винна. Так і знала, що їсти вночі — шкідливо! Але хто ж буде слухати здоровий глузд о третій годині ночі? Там тільки тобою керує голодний шлунок та бажання задовольнити свої гастрономічні потреби, а до наслідків тобі байдуже, бо їсти ж хочеться. Ніколи не гадала, що в голові будуть сидіти думки про їжу.

Але, якщо я вже якось викарабкалась з-під того ліжка, то мені нема чого переживати. Нічого я не погладшала! То просто кістка ширшою стала. Марк мовчить, не скаржиться. Хоча, може, він вмирати в своєму розквіті сил не хоче. Тай не каже ані словечка.

Очима пробігаю по кімнаті в пошуках своєї валізи, яку я десь все-таки вчора потягнула й сховала, щоб Марк нічого не зробив моїм речам. Бо хлопець без жодного попередження міг легко це зробити, адже я його добряче за вчорашній день дістала: зранку потроху виїдала мозок за свій гардероб, а ввечері — почала ревнувати, — чого я аж ніяк від себе не очікувала, — та запропонувала зіграти в ту дурнувату гру, знаючи, що мені ж ніколи не всміхається фортуна.

Виявляється, мамо, що нерозумна я у вас доця: не можу контролювати свої емоції та постійно видаю всі свої почуття до Соколовського, який нахабно цим користується; у мені утворюється емоційний клубок, який з кожним днем все більше та більше заплутується, не даючи мені зрозуміти саму себе.

Я просто усвідомлюю, що після закінчення контракту мені буде важко розлучатись з Марком…

В мені ніби бореться дві Стефи: одна стверджує — я повинна якомога далі відштовхувати від себе хлопця, бо він — не той, хто мені потрібен, а інша говорить зовсім протилежне, благаючи мене: «Дай Марку показати те, що він не такий, яким себе показує! У нього в житті також не все так казково й веселково.».

З Марком моє життя набуло ще яскравіших фарб, яких до його появи майже не було. Він, як сонце, яке дарує тепло всім, кого бачить. Навіть, не дивлячись на його нестерпний характер, я все одно можу назвати його хоч і найзлішим подарунком долі, але якби він не впав мені, як сніг на голову, то моє серце б ніколи не калатало так, ніби я позаймалась кардіотренуванням весь день.

За ці відчуття я просто повинна йому дякувати.

Але не в цьому житті, де я — злюща фурія, яка зводить з розуму найпопулярнішого співака. Мені здається, з боку моя поведінка аж ніяк не відповідає нормальній адекватній дівчині. Нормальні панянки зараз усі фарбуються, коротенькі сукенки одягають, туфельки взувають, ніколи не шкодять природі та все таке інше, дівоче. А що я роблю з цього списку? Нічого. Завжди роблю якісь пакості своєму сусіду, що майже ніхто мене серйозно не сприймає. Навіть Катерина Олексіївна взагалі ось вважає, що мене ще потрібно повернути в садочок до ясельної групи.

Головне — завжди залишатись дитиною, бо подорослішати всі ми завжди встигнемо.

Хвилинка філософії та кохання хутко припиняє своє існування, бо в двері хтось ломиться, а я за своїми думками й забула, що сиджу на ліжку в двох рушниках — на голові та на тілі. А якщо це Соколовський вирішив повернутись, бо щось забув? А тут я така гарненька. Ой, як незручно ж буде…

Мій мозок активізується зі швидкістю урагану, що я вже сама зараз нагадую це стихійне лихо, літаючи по номеру, бо одягнутись у щось же потрібно. Якимось чином за лічені секунди вивертаю все зі свого чемодана, знаходячи той злощасний купальник. Хутко переодягаюсь та дивлюсь на своє відображення в дзеркалі та, підморгнувши самій собі, впевненою ходою підходжу до дверей і відчиняю їх навстіж, впершись у стіну.

Така собі самиця стоїть. Спокушаю як можу. Поганенько виходить, але, що є — то є.

Цікаво, а тут десь є курси з пікапу? Чи природна харизма та чарівність дістається тільки в спадок?

— Ні, я звісно, думала, що в тебе з Марком там точно якісь шури-мури, але щоб мене зустрічати в такому вигляді, то вже щось з чимось, подруго, — замість привітання промовляє Елайза та, не дочекавшись моєї відповіді, проходить далі в коридор.

— Ніяких у нас там амурів немає, — відмахуюсь я, наздоганяючи чорноволосу. — То я просто вирішила його подражнити. Бо він же ходить і світить тим своїм пресом, тим самим зваблюючи мене. А я що, так не можу? Ще й як можу.

— Стефо, Стефо, — лише хитає головою, зітхаючи, — ну ти дійсно віриш у свої слова?

— Вірю, — тихо відповідаю, лігши на ліжко, а подруга прилаштовується поруч — на підлозі. — Хоча б намагаюсь це робити.

— Не боїшся закохатись у нього?

— Боюсь. І, схоже, в мені щось зароджується. Щось таке світле, таке незвичайне, — натхненно розповідаю, а самій наче камінь з плечей, — нарешті я хоч комусь правду сказала.

Елайза нічого не каже та дивиться в одну точку, задумуючись.

А дійсно, все, в чому я тільки що зізналась — чиста правда.

Від автора:

Цей розділ допишу повністю завтра :)

Крига потроху почала скресати чи не так?