Розділ 18

«Жінка ображається на чоловіка у двох випадках: коли йому від неї треба тільки одне, і коли йому від неї нічого не треба.»

(с) Автор невідомий

Лежу собі спокійно з заплющеними очима на величезному просторому ліжку, яке, здається, не має ні початку, ні кінця. Але, відчуваю, ніби позаду мене ще хтось лежить, владно закинувши на мій живіт свою широку, велику, та головне, м’яку долоню, — таким чином притиснувши моє маленьке тільце(ну… воно не дуже така й маленьке, але хто що мені скаже?) до себе. Я що, вчора когось затягла в номер після ванної? Навіть думати не буду, хто повівся на таку «красуню» з душу.

В голові прокручую всі події вчорашнього вечора, адже мені кортить дізнатись, куди я відправила Соколовського спати — на крісло, на підлогу чи взагалі, на терасу? Щодо останнього пункту можливого нічлігу я аж ніяк не жартую, бо він мене вчора доконав цими своїми стереотипами про дівчат, які годинами сидять у ванній. То не просто ж так там сидимо! Для вас, телепнів, стараємось! Ех, нічого ви не розумієте…

Повільно розвертаюсь, аби ще випадково не розбудити цю жертву моєї ночі. І мої очі просто готові вилетіти з орбіт від того, кого саме я там бачу. Я ж цю падлюку не на ліжко виштовхала спати! Планую зараз почати кричати, але вмикаю свою логіку, — яка ще поки що існує, — і думаю, що на вереск зараз весь готель збіжиться, тому краще хай в Маркусіка буде тиха, але дуже болісна смерть — від подушки. Не знаю, звісно, як я потім свою голову на неї буду класти, але над цим я вже подумаю пізніше — після урочистого похорону Соколовського.

Беру першу найліпшу подушечку та різко, — без усяких зволікань, з усією своєю ранковою силою богатирською — прикладаю її об спокійно мордяку Соколовського, який собі спокійно клює носом.

До цього часу.

А потім, як почне щось мукати, але я ж не зупинюсь, поки до кінця не насолоджусь цим усім дійством. Чесно, я якась садистка. Таким, як я вже, певно, відокремили місце у пеклі з котлом та смолоскипами. Але хай ті демонята так просто не сподіваються мене там скоро побачити, адже я піду туди тільки тоді, коли самого Марка Соколовського відправлю на той світ! Не хочу, аби він тут без мене сумував, бідненький! Хто ж йому буде так «красиво» облаштовувати його життя та радувати своєю задоволеною фізіономією, як не я?

Зрештою, вирішую перестати пекти залізом і вогнем цього ідіота, бо мені ж потрібно вислухати його жалюгідні виправдання. Мені аж самій стає все цікавіше та цікавіше, як зіграє безмежна фантазія співака, який у найближчому майбутньому, — тобто, сьогодні, — стане трупом, що доведеться з України замовляти койку з дуба[1].

Переходимо до нової тактики, — яку я собі в голові тільки що вигадала, — «Хороша і погана Стефа». Марк дивиться на мене так, ніби привида побачив, — налякано, розуміючи, що зараз добряче отримає на горіхи, але ця його лякливість дуже показна, адже знаю, що він мене ще ніколи не боявся.

— Прокидайся, ко-ха-ни-и-ий, — солодко лепечу, виділяючи по складах останнє слово. Воно хоч і вийшло твердим, але водночас і таким ніжним… Щось я якась сама не своя сьогодні. — Бо після сніданку в нас буде дуже серйозна розмова. — Нахилившись до нього так, аби бути з його очима на одному рівні, на одному контакті, проціджую.

— Мені вже можна замовляти літак, аби ти мене ще не вбила посеред білого дня? — Підводиться Соколовський, таким чином, відштовхнувши мене, що моя поясниця, — до якої не досягає тканина спального топу, — торкається теплого матрацу.

Ой-ой, що це зараз буде? Якось дуже стрімко він починає хилитись до мене… Нічого такого не станеться! То він просто так дражниться, спокушаючи мене на програш. Так-так, я все пам’ятаю, що обіцяла ніколи не цілувати його першою, адже поразка неминуча. Звісно, були такі моменти, коли хотілось, але в мене ще є гордість, яка не хоче потім ходити з якимсь татуюванням і збирати своє серце по шматкам.

— Я перша в душ. — Після цієї фрази підриваюсь з ліжка так, ніби мене в п’яту точку вжалила бджілка, що ледве не звалююсь з того ложе. А падати з нього трохи боляче.

Вже коли замикаюсь у ванній на замок зсередини, лише тоді можу спокійно перевести збите дихання, і складається таке враження, що я пройшла не декілька метрів, а пробігла цілий марафон. Ось що симпатія до протилежної статі робить з дурненькими дівчатками, як я. У всьому винне моє серце, яке чомусь так собі забажало щось відчувати до свого горе-сусіда. Захотілось йому, і все. І йому паралельно, що ми зовсім різні.

Швидко приймаю водні процедури та помічаю, що на вішалках висять невеликі рушники та білосніжного кольору махрові халати. Беру одну з цих «одежин» у руки, аби закутатись, бо повсякденний одяг я забула в кімнаті, де зараз перебуває Марк, який очікує на те, щоб подивитись на ранкове шоу від мене в стилі ню. Не дочекається, козлик! Ясна річ, я розкута, тому мені немає чого соромитись. Але коли на тебе буде дивитись той, від чийого погляду серце замирає, а ноги інколи перестають мене слухатись, підкошуючись.

Міцно зав’язавши пояс на халаті, я відчула себе потопаючою в ньому, — настільки він був великим на мене. А ще тут потрібно враховувати мій зріст, і в цей момент я найбільше жалкую, що не вродилась велетнем.

Але мені ж потрібно якось вийти звідси, чи не так? Ну не чалапати ж мені по світлиці в цьому теплому «скафандрі», в якому відчуваєш себе смаженою рибою? І в голову мені нічого толкового не приходить, як натягнути на себе щось з тих рушників. Знаю, буду виглядати як дурепа, але коли це мене зупиняло? Я — сама собі дизайнер, яка створює неперевершені образи.

Хутко дістаю, на мою думку, найбільший та найдовший рушник, в який одразу ж закутуюсь, прикриваючи усі місця. Але як же я помилялась щодо довжини. Глянувши на себе, я все одно вирішую в такому вигляді вийти з ванної та нарешті переодягнутись.