Розділ 17.4

Але, судячи з багатообіцяючої усмішки та підморгувань свого сусіда — мені можна тільки зробити одне: змиритись і спуститись зі своїх рожевих хмар на землю, де я буду в одній кімнаті з Марком. Та ще й спатимемо на одному ліжку, що дуже мене сильно лякає. Чесно сказати, я — дуже непередбачувана людина, від якої нереально дізнатись, що вона саме в цю хвилину може зробити.

Ні! Такого не буде! Щось я дуже розмріялась!

А чого це я саме про таке думаю? Декілька годин тому мріяла, аби від нього залишились ріжки та ніжки, а зараз… зараз вже сама не знаю, чого я хочу.

— Ну що, Стефо, пішли до нашого номеру «Люкс»? — невимушено запитує Марк, махаючи перед моїми очима карткою-ключем.

Позіхнувши, лише киваю головою та, взявшись за руки, прямуємо до ліфту. Кабінка зачиняється — і ми повільно підіймаємось на найвищий поверх. Поки долаємо величезну відстань у повітрі, мене дуже сильно мучить біль у голові та величезне бажання спати. Певно, дуже напружений день був для мене. Аж занадто.

Краєм ока дивлюсь на хлопця, який просто собі втупився в телефон і взагалі не звертає увагу на мене. Аж якось потроху нудно стає без цих його тупих жартів та поглядів. Навіть зараз, коли я сильно втомлена, підпираюсь об металеву стіну, яка відгукується на моїй шкірі приємною прохолодою — понад усе хочу, аби він щось тай сказав чи обійняв так, як тільки він уміє. Аж до хрусту в ребрах… Щоб серце калатало, як скажене. Та неважливо як. Головне, щоб він це зробив.

З такими думками ми й виходимо з цієї металевої коробки та одразу забігаємо в наш номер. А там… О Боже! Мамо народи мене назад! Величезне двоспальне ліжко, на якому може спокійно вміститись до 5 людей(це, якщо вони такої фігурної пропорційності, як у мене) з ніжно-кремовими подушками, у які просто хочеться зануритись з головою та не вилізати з цього постільного полону; по два боки від ложе, як у самої цариці розташовані невеликі лампи-світильники, які прикрашені душевним рожевим абажуром з різними мереживами; недалеко від ліжниці знаходиться маленький білий столик, на якому стоїть красива декоративна вазочка з живими квітами. Уявляєте? Також моє око помічає значного розміру диванчик, на якому стовідсотково буде спати Соколовський, бо все величезне спальне місце я приберу до своїх рук. Так, я вирішила побути рейдером. В нього таке ліжко є у його кімнаті, в будинку його батьків. Тому, сподіваюсь, він не буде вередувати через те, що я тимчасово поселю його на підлозі або в кріслі. Від мене Марк отримає колосальний досвід з виживання у екстремальних умовах. Екстремальне для нього зараз буде те, що він має проспати на паркеті або фотелі хоч тиждень. Для хлопчика, який народився з золотою ложкою в дупі це буде дуже важко. Ох, і не заздрю я його нервам! І, відчуває моя п’ята точка, що мені тоді точно буде капут.

Розумію, що я дуже негарно вчиняю зі свого боку, але, хто ж казав, що на світі все так добре та казково? Це звичайні сірі будні реалії, де всі думають лише про себе. А я хочу, нарешті, просто відпочити у комфорті, а не скручуватись калачиком на незручному ліжку, яке скрипить. Це я за гуртожиток кажу.

Але, можна сказати, що я — героїня, бо рятую свого пана від тарганчиків та клоповничків, які можуть бути у цьому матраці(не дай Боже, звісно!). Цей кумир мільйонів ще має мені дати почесне звання дівки-захисниці, яка, ризикуючи своїм життям та здоров’ям сама лягає і тестує все своїм тілом. Ну, від цього скнари очікувати цього титулу, як чекати з моря погоди. Соколовський такий, що ще скаже, аби виплатила йому моральну компенсацію. А у його фантазії меж немає. Повірте, я вже встигла прожити з ним тільки чотирнадцять днів, а вже подумки відраховую дні у своєму календарі та дожидаюсь того дня, коли контракт закінчиться.

З одного боку й хочеться, щоб вся ця дурня з цими фіктивними стосунками закінчилась — і я забула про неї, як про страшний сон, а з іншого — я вже звикла до Марка, що кожний ранок прокидаюсь від його дуже голосних розмов по телефону або ж «випадково» вилитої води на мене. Мене навіть будильник нормально не може розбудити, аніж склянка холодненької водички, яку люб’язно кожнісінького ранку виливає на мене Марк. Але я теж ніколи не залишаюсь перед ним у боргу та тихо мщусь у відповідь. Я просто зрозуміла, що краще бути тихішою, як мишка, а потім напасти на цього цапа зненацька. Так він не буде очікувати від мене нічого такого, а потім — бац!

Трохи дивна ми парочка.

Все оглянувши, я швидко кидаю валізу, яка з гучним гуркотом падає на підлогу, і біжу до дверей ванної. І такий звук лунає, як ніби ми повернулись в 45-й рік минулого століття, коли Америка скинула бомбу на одне з міст Японії. Мені здається, що й там негучно було, як у нас в кімнаті. Поволі починаю згадувати, що ж там таке могло бути, що так бахнуло. Але, так мій мозок і не відтворює в пам’яті весь вміст мого чемодана, тому я й покидаю цю справу, бо заводжусь зі своїм сусідом через те, що не можемо вирішити, хто перший прийме водні процедури.

— Ну, Марку! Дай я перша піду швиденько помиюсь! — А ця нахаба просто стоїть та всією своєю атлетичною статурою спокійно підпирає двері, поки я тут намагаюсь його усіма силами відштовхнути від дверей.

— Щоб ти там на всю ніч зависла? — недовірливо запитує, прищуривши очі.

— Та ні. Я просто хочу освіжитись, — відповідаю та роблю свій коронний наймиліший погляд. Ні, не очі, як у кота зі «Шрека», а просто мило посміхаюсь, що орган зору також починає сяяти.

Зазвичай, мене милою можна побачити дуже рідко. Таке явище трапляється лише раз у рік, що потрібно бронювати білетики заздалегідь. Всі мене знають як злу та всім незадоволену дівку, яка не знає чого хоче. Вважають так однокурсники, на яких мені паралельно з великої букви.

Тому, сьогодні в мене тільки один глядач — Марк, який явно трохи шокований. І Стефанія Соловей повинна вивести його з цього шокового стану, а то так і простоїть в ступорі цілу ніч, а в нього, між іншим, через декілька днів перший концерт. Мені в голову нічого путнього не приходить як ущипнути його руку своєю міцною правою.