17 розділ (III частина)

* * *

Нарешті, я вже ступаю на цю священну турецьку землю. Туди, де пахне різними спеціями та гіркою свіжозвареною кавою. Зараз ми всі дуже втомлені та змучені, адже перельоти — зовсім не для нас. Не знаю, як там було у Солі з Лайзою, але мені нудно не було.

З літака нас забирає міні-автобус, в який я повільно чвалаю, сонно тягнучи свою валізу. В мене зараз є тільки одне бажання: завалитись у номер та впасти на м’яке ліжечко, щоб сон взяв мене у свої обійми. Адже від шампанського трохи рознесло мене, тому в мене ще на додачу болить голова. Не так я собі уявляла приліт до східної країни. Туди, де майже століття правила наша українка — Роксолана, яка змогла причарувати турецького султана, який завжди прислухався до її думки, — і це їй не завадило після його смерті успішно керувати імперією.

Так… щось я до історії повернулась.

Сідаю поруч з Соколовським, який так і не припиняє шкірити свої зуби й прострілює своїми океанами наскрізь. Нічого йому не кажу, адже й так сил ні на що не залишилось. Я ніби й у свідомості, але відчуваю себе просто овочем. Плюхаюсь та стомлено потираю скроні. Ловлю на собі стурбований погляд Марка, який запитує, чи зі мною все в порядку. Киваю головою в знак згоди та змучено усміхаюсь, показуючи, що просто мені необхідно трішки поспати. Всі інші дівчата захоплено про щось щебечуть як ті пташечки. Напевно, просто роздивляються нічний Стамбул. Я також вирішую це зробити, щоб ще в Марка на колінах або плечі не заснути. А то ще буде базікати, що я таким чином вирішила замахнутись на його гідність та обезчестити.

Ой! Було б там що ганьбити! Сусід і сам може це зробити своїми ж руками. Ну, я тільки можу докласти трішки своїх відьминських прокльонів, які точно поможуть!

— Соколовський, можемо, будь ласка, пересісти по-іншому? Я хочу у віконечко подивитись, — кажу спокійним тоном, без жодного натяку на злість.

— Ні, мені подобається сидіти на своєму місці, — різко відповідає, що я аж трішки чманію від його нахабності. Я ж дівчинка, врешті-решт! — Або, можеш сісти мені на коліна. — Та я навіть у темряві бачу, як світяться його очиська, коли він каже цю фразу. Видно, уявив собі таке-е-е, про що я й знати не хочу.

Махаю казанком в знак заперечення та відвертаюсь собі в інший бік, щоб поспостерігати за всіма. Але, я вже встигаю пошкодувати про свою відповідь, бо мене Марк підіймає з мого ж місця(скотина така!) та сам пересаджує на коліна. Я ж мовчу, але намагаюсь покрутитись, щоб вирватись з його ціпких лап, які вже встигли обвити талію та повільно масажують шкіру. Як в нього виходить одночасно злити мене й знешкоджувати? Йому потрібно було не на співака навчатись, а на сапера. Сапер — це його покликання. Вже хотіла його вбивати за його різку нахабність, яка могла перерости в похорони, але… просто передумала й уже ледь не лежу на Маркові, який навіть і не пискне від моєї ваги.

Видно, вмирати не хоче. Тільки через це він мовчить, як риба об лід.

Зараз ми проїжджаємо повз Блакитної мечеті, яка з настанням ночі набуває набагато яскравіших кольорів. Хоч все й підсвічується простими лампами, але це так… казково та світло, що навіть слів не можу підібрати. Просто воджу пальцем по вікну та заворожено дивлюсь, розуміючи, що я неодмінно маю обійти всю цю місцевість. Потрібно буде прийти до цієї пам’ятки архітектури, адже просто дивитись на неї здалека — не цікаво. Я така людина, якій потрібно все пощупати, щоб хоч щось відчути. Головне — не забути зі своїм сусідом про цю мечеть, бо той мені мізки запудрить так, що вже скоро забуду своє власне ім’я.

Поки я роздивляюсь ту всю красу й шкодую, що не можу крикнути «Зупиніть! Я вийду!», до нас підсідають Елайза зі Скаєм, які виглядають такими щасливими. Цікаво, невже вони вже примирились і звикли одне до одного? Бо, пам’ятаю, що ось зовсім нещодавно ці двоє терпіти одне одного не могли.

Марк про щось там з ними теревенить, поки я вже спокійно намагаюсь потрапити в царство Морфея. І байдуже, що мене ніхто не зможе розбудити, бо сон у мене міцний. Але те, що Соколовський буде тягнути мою валізу та й з моїм сонним тілом на додачу — що може бути приємніше?

Тому вмощуюсь якнайближче до шиї Марка, обіймаючи її та закриваю очі. Але тут як лунає на всю горлянку вигук Марка «Приїхали!» — я різко прокидаюсь та відсахуюсь назад, ледь не впавши на підлогу. Хлопці, побачивши таку картину лише пирскають, а дівчата не звертають уваги, бо дуже втомлені, а ще починають роздивлятись концепцію готелю.

Фиркнувши, подумки сварю свою незграбність, яка, останнім часом щось активізувалась. Виходжу з автобуса, біля якого вже стоїть Марк та галантно подає мені руку. Джентльменом хоче здатись? Чи це він так при всіх хоче показати, яка ми ідеальна пара? Даремно старається, адже й так всі знають, що ми — просто партнери.

Ігнорую його жест та сама вилізаю на турецьку землю. М-м-м, а який аромат… Терпкої гіркої свіжозвареної кави та солодощів. Підходжу до всіх інших дівчат та оглядаю навколо себе готель. Стіни, напевно, світлих відтінків(бо зараз не дуже й видно, бо ніч на вулиці) з усякими узорами та написами; сила-силенна різних квітів та рослин, які, як той плющ охоплюють майже всі стіни гостиниці, що створюється «жива стіна», і складається таке враження, що я потрапила не в казкову країну Сходу, а в квітковий рай. А можна тут залишитись назавжди?

Усі разом заходимо всередину, щоб нарешті потрапити в свої апартаменти й влягтись спати. Ну я конкретно цим і хочу зайнятись, коли прибуду в свій номер. Сподіваюсь, що в кожного є свій номер.

Від автора:

Нарешті я вже повернулась, любі)) Почала б раніше, але школа випиває з мене всі соки, тому такий у мене коливаючий графік)

Сподіваюсь на ваше розуміння, адже це дуууже складно поєднувати письменництво з навчанням)