Прода від 27.08.2020

Прода від 25.08.2020

Він нічого не відповідає, а лише пирскає. Нічого, нічого, любий Маркусіку! Подивимось, чи будеш ти сміятись, коли ми будемо летіти; тоді, коли я буду сидіти поруч, і мені простягнути свої рученята та пальчики до твоєї горлянки — як два пальці об асфальт. Тоді я й гляну, як ти затанцюєш!

Подумки вже уявляю цю картину, поки з моїх божевільних фантазій не вириває Марк, роздратовано промовляючи:

— Досить мріяти про мою смерть! Ходімо, бо запізнимось!

Встає зі стільця та нависає наді мною, що я навіть про все забуваю. Але згадую те, що ніколи не літала в літаках, і завжди боялась висоти.

Ой, мамо! У що я вляпалась? Залишається лише тільки одне: тікати світ за очі. Бо якщо я вже буду всередині літального транспорту — помру від страху.

Нервово ковтаю кім у горлі та переляканими очима дивлюсь на Соколовського та випалюю:

— Я дуже сильно боюсь літати. Що робити?

Здається, що я вже зараз почну панікувати та рознесу це кафе під три чорти. Ще трішечки — і заплачу від того, що чого я жахаюсь тих перельотів. Але в мене якась дуже дивна фобія: я просто боюсь потрапити в авіакатастрофу. Я коли передивлялась такого роду новини, то аж сльози самі котились з очей, бо дуже шкода мені було тих родичів загиблих.

А, раптом, і зі мною таке станеться?

— Тепер вже точно сидиш коло мене, — твердо промовляє, взявши за руку, погладжуючи кісточки. — Слухай, може тобі налити алкоголю?

«О-о-о, Стефо! А ти вже вуха розвісила, бо думала, що він тобі допоможе?» — з насмішкою говорить здоровий глузд, який ще також хоче познущатись та змучити мене ще більше.

Нічого не відповівши хлопцю, лише кручу пальцем біля скроні.

— Соколовський! — Нарешті підіймаю свою п’яту точку зі стільця та обходжу його з усіх сторін. — Скажи мені, будь ласка, де твої мізки сховані? Тут, — торкаюсь спини, — чи може, ось тут? — Вдаряю по голові.

Але, тільки через декілька секунд, я усвідомлюю, що я натворила… Тому, беру свої й так короткі ноги в зуби та біжу. Туди, куди очі глядять, бо Марк хоч і тримається за свій казанок, але наздогнати зможе. А якщо дожене — прощай моє й так не дуже солодке життя!

Чесно, мене вже й не так сильно хвилює, що я зараз полечу на найдорожчому літаку; аби я тільки хоч живою залишилась.

А, може, дійсно випити тих п’ятдесят чи сто грамів чого-небудь міцного? Думаю, не помру

Зупиняюсь, щоб перевести дихання, бо вже так захекалась, що аж дихати важко стає. Згинаюсь в три погибелі посеред аеропорту, бо таке відчуття, ніби в мене з очей зірочки розсипаються. Багато-багато зірочок.

Ех, Соловей! Даремно ти прогулювала фізкультуру! От якби в тебе була би ця відвідуваність, то не страждала би зараз від болю в лівому боку та від задишки.

Готуюсь до старту, але мене різко підіймають над землею на руки та несуть на двір, до літака. Я тільки пискаю, але вже знаю, що це міг зробити тільки Марк. Йому ж завжди подобається тримати мене на руках.

Він направляється точно та чітко, ніби це не ми тут запізнюємось, і не нас одних тільки й чекають. Невже, ми в бізнес-класі? Я дізнавалась, що там дуже комфортні умови для перельоту. Якраз там собі й вина замовлю, якщо вже на те пішло.

* * *

Нарешті ми вже сіли на свої місця. Оглядаю все навколо себе і просто дивуюсь усьому. Щось у мені знову прокидається маленька трьохрічна дівчинка, якій все-все цікаво. Ми сидимо у дуже зручних, м’яких кріслах, які ще можуть розкладатись як ліжко. Навіть, здається, що всередині улаштований масажувальний апарат, який повільно розминає мої всі затерплі м’язи. Поруч стоїть невеличкий столик з різними фруктами, солодощами та напоями. А в мене аж язик чухається, щоб усе це поїсти.

Коли я вже встала такою ненажерою?

— Давай свою руку, щоб хоч так страшно тобі вже не було, — ніжно промовляє Марк, простягаючи руку.

Я лише посміхаюсь та даю свою ліву верхню кінцівку, а хлопець, таким чином, скріплює наші пальці в замок. Соколовський так хоче показати усім, що я — його. А що я? А я й не заперечую.

Марк

Чесно, ніколи не думав, що просто тримати за руку дівчину, яка цілодобово перебуває в моїй голові, не вилазячи звідти ні на одну мить, — це так класно; просто цілувати її, коли хочеться, щоб показати, що я відчуваю до неї; дихати одним і тим же повітрям; просто знаходитись поруч з нею, це вже як день народження.

Я просто хочу бути щасливим. Мені здається, що я вже переріс той вік, коли був готовий розважатись цілу ніч з якоюсь там красунею, а то, навіть, і не з однією. Зараз хочеться спокою та стабільності. Та краплинку адреналіну в стосунках зі Стефою, який вона мені люб’язно надає.

Хочеться кохання.

Справжнього.

Такого, щоб аж сироти по шкірі пробігали, а в жилах — обпалююча лава. Такого, щоб аж кричати захотілось від того, як добре. Такого, щоб аж зірки з неба можна було би дістати, якщо треба таке зробити. Такого, від якого на душі, нарешті, легко та спокійно. Затишно.

У Стефі вміщуються багато якостей, серед яких є ця безтурботність. З нею я живу саме цим одним днем, не хвилюючись про свої не дуже й хороші стосунки з родиною. Навіть, за ту дипломну забув, якщо чесно.

От що вона зі мною робить, ця дівка окаянна?

Але ця відьмочка не хоче зізнаватись, що наша симпатія взаємна; що її так само тягне до мене, наче залізо до магніту. Її щирі емоції та почуття красномовніші за всі слова, які я чую в свою адресу. Насправді — вона обманює себе, тим самим, відштовхуючи мене. І, якщо в нас все було романтично — мені варто сказати щось таке, то ми знову повертаємось на початок — сусідка злиться, а я не розумію, за що отримую від неї запотиличники.

Каюсь, що язик мій — ворог мій. Але Стефа теж не подаруночок.

Але вчорашнє «побачення» закінчилось так, як воно мало дійти до свого логічного завершення. І я зовсім не шкодую, що поцілував її(знову!) під тим дощем, який, здається, остаточно змив всі межі між нами.