Розділ 17

Я зараз приб’ю свого «любого» сусіда! Витягну з нього всі-всі його нутрощі та скормлю своїм уявним псам! Ні, за таке і до в’язниці потрапити дуже легко, що й на довічне засяду. Не буду аж так ризикувати своїм життям. Просто декілька разів по його пиці наваляю, щоб більше такого не робив!

«А що ж він вже таке встигнув натворити?» — запитаєте ви.

Це непорозуміння з великої букви сказало, що в нас сьогодні рейс на дев’ятнадцяту, і я вже повинна бути готова, щоб не забути нічого.

СЬОГОДНІ!

Тоді, коли навіть цього не чекала; коли валіза не зібрана, купальника немає. Нічого немає!

Мене життя до цієї Туреччини не готувало. Я думала, що ми полетимо через декілька днів. А, виявляється, що всі дівчата знали, а мені найостаннішій сказали.

Ну, це і мій косяк, якщо чесно. Бо, я знала, що летимо(дуже давно!), а куди саме — гадки не мала.

Все, Соколовський! Двадцять два роки твого життя прожиті даремно. Я обіцяю, як тільки ми будемо в літаку — я тебе там придушу. Пощаду від мене не чекай!

* * *

Ну, ось я зараз швидко кидаю у свій чемодан все, що бачу: футболки, шорти, сукні, спідниці. А найголовнішого одягу немає — купальника. Я така зла, така зла. Мене краще не чіпати, поки я повністю не складу сумку, бо ще(не дай Боже!) загризу.

— Стефо, заспокойся. Все ж нормально, — кружляє навколо мене Марк, намагаючись втихомирити.

— Марку, в мене єдине до тебе прохання, — повертаюсь до нього обличчям та чітко кричу останнє слово, — зникни!

— Я ж допомогти хочу, — виправдовується, але я тільки прострілюю його очима. Помічник бісів!

— Ну гаразд! — здаюсь, щоб він нарешті перестав мусолити мені очі та почав приносити хоч якусь користь за своє проживання в цих хоромах. — Подай мені, будь-ласка, майку кольору марсала[1].

Повертаюсь до своїх речей, які всі ще потрібно посортувати, та вирішити, що брати з собою, а що — ні. Крадькома спостерігаю за Марком, який вже стоїть біля нашої спільної шафи та ставить руки в боки, щоб знайти ту майку, яка висить перед його носом. Але, я так розумію, що він не звик іти легкими шляхами. Замість того, щоб просто подати вішалку з предметом одягу — він згрібає усе разом та шукає той колір марсала. Відвертаюсь, аби не бачити це все, бо ризикую бути поміченою.

Ще буде казати, що я вже закохалась, чи подобається він мені. Те, що ми цілувались декілька разів, нічого не означає. Я так гадаю. Я після вчорашніх прогулянок під дощем(«легеньким») боялась за своє здоров’я. Як добре, що я вчора відігралась під пледом та з чашкою гарячого чаю з малиновим варенням. Цього добра в мене навалом. Батьки завжди ж переживають за свою доцю, яка хоч і шкідлива капосниця, але своя, любима. Ось і передають різні передачі, щоб я ще тут не сконалась від голоду.

Соколовський — така нахаба, я вам скажу! Відкрили ж той джем, а він, зараз така, майже цілу банку зжер, поки я приймала водні процедури. І не скнара він після цього? Та щоб у нього все в одному місці злиплось так, щоб аж ходити не міг! Ні, мені не шкода, я не жадна. Але совість потрібно ж мати! Хоч якусь!

А він мені лише кліпав очицями, своїми разлюбезними, ніби мовлячи: «То не я, воно якось само». Я, звичайно ж, образилась. Але так сьогодні його трішечки поганяю, змушу допомогти мені з речами, а особливо — повезу його на шопінг, щоб аж з ніг валився, тягнучи мої сумки — то образу як рукою зніме.

Це «чудо» несе мені майку зовсім іншого кольору. Кольору фуксії[2]. Все-таки я була права, на рахунок того, що Соколовський — трохи дальтонік в десятому поколінні. Та в якому десятому?! В сотому! Навіть наука свідчить, що чоловіки не всі барви розрізняють.

Я тільки про це згадую. Але… чим не привід винести сусіду мозок за його жадібність?

Приступаємо до роботи, мої любі думки та голоси-тарганчики. Тільки швидко, а то потім зникне бажання.

— Дорогенький мій! Ти можеш сказати, що ти мені приніс? — Цікавим поглядом оглядаю яскраво-рожеву річ у руці Марка, але говорю питання з докором.

— Те, що ти просила, — знизує плечима хлопець, обдивляючись тканину з усіх сторін. — Я ж віддаю тобі те, що хотіла. Які питання?

— Яке забарвлення я тобі казала? Ти ж не те даєш.

Чухає потилицю, згадуючи, що я там з нього вимагала. Очима проглядається по кімнаті, явно шукаючи вихід. Таке відчуття, що я ніби застала його зненацька, ніби попросила не подати мені звичайний елемент одягу, а щоб взяв мене заміж. В таких випадках, чоловіки, зазвичай, тікають світ за очі, аби їх під вінець не затягли. Бо потім почнеться «Привіт, сімейне життя та покірність! Бувай, свободо!» і таке інше.

— Так і знала, що в тебе барвосліпота, — виношу вердикт, хитаючи головою.

— Що? — не розуміюче, кліпає очима хлопець.

— Дальтонік ти, ось хто! — ричу.

Невже можна не знати про таке «захворювання»? Рівень тупості в сусіда аж шкварчить від температури, як цибуля на сковорідці. Як це так, що в нього ще та макітра є на плечах? Як це вона ще не вибухнула?

— Я ж не жінка, яка всі кольори розрізняє одне від одного! — Ой, які ми ніжні та вразливі квіточки. — Я — хлопець, якому, взагалі, не важливо як ти будеш одягнута.

— Ну, так, звісно! Тобі ж важливу роль грає те, що потім цей одяг скидається! А ми — дівчата, завжди для вас стараємось, дурнів. На побачення приходимо в сукенках та спідничках, а не в тому, в чому спимо. А ви цього навіть і не цінуєте!

— Тобто, ти хочеш сказати, що ти теж для мене вбираєшся у сукні, щоб в мене аж голова крутилась від твоєї фігури? Я візьму собі це на замітку, сусідонько, — весело хмикає, підморгуючи.

— Що-о-о? Ні, це зовсім не те, про що ти там уже встиг собі нафантазувати, — сполохано виправдовуюсь, але вже розумію подумки, що з боку я завжди вибираю щось найкраще. — Це я від усіх жінок планети сказала. Жіноча солідарність в дії. Фемінізм і все таке… Коротше, ти мене зрозумів, — мимрю вже, що тільки в голову приходить.