Прода від 19.08.2020

І мені потрібно, щоб саме Марк мене до нього провів. Так і скажу, чим не варіант?

— Я соромлюсь говорити так прямо. Маркусіку, ти мені дуже потрібний, щоб дещо зробити. — Багатообіцяюче відповідаю я. — Дещо дуже необхідне.

— Що? — з підозрою дивиться на мене своїми розчудесними очицями пропаленого плейбоя Сокіл.

— Це я тобі на вушко скажу. Просто воно не дуже пристойне. — З загадковим видом самої Джоконди промовляю голубоокому. — Вже реально не можу терпіти! Ходімо!

— Стефочко, ти про що, сонце моє? — Нахиляється до мене близько та кладе руку на потилицю.

— Про те, що життєво необхідно моєму організму. Біологічна потреба. Природна. — Граю бровами. Спеціально для Назарчика та його прилипали, повідомляю: — Що природно, то не потворно? Так?

— Так що ти маєш на увазі? — я вже не знаю, що у нього тепер глузливе: очі або посмішка. Правда, цю насмішечку можна було вважати доброю.

— Ну, це саме! — Я знову граю брівками,але Марк вже схиляється до мене, ледь не зачепивши носом мій лоб, порозглядати щось в моїх очах, кладе руку на чоло, після чого задумливо підпирає кулаком щоку, явно чогось не розуміючи.

— Пішли! Не можу вже терпіти!

— Я не хочу це саме в парку. — Трохи не зрозумів мої вказівки збочений диявол. — Поїхали краще до мене, м?

— Ми і додому до тебе поїдемо, — видавлюю з себе. — А я тут хочу дещо інше… Прямо зараз!

— Які бажання, які бажання… Я навіть не знаю, чи співпадають вони з моїми можливостями. — Він хитає головою, після чого одне з його довгих пасм падає йому на очі. — Зараз?

Марія та Назар дивляться на нас з якимось моторошним здивуванням та навіть… з захопленням.

— Так! — прошепотіла я.

— На екстрим потягнуло? Це, звичайно, добре, крихітко. Але я не готовий, — спокійно відгукується проклятий Марк, потягуючи свій коктейль далі. Колишнього та його дівчину він не соромиться.

— Що значить, не готовий? Не готовий вийти зі мною? — Стискаю кулаки від злості, бо ця ситуація вже починає мене напружувати.

— Якщо я ще цього не казав, то скажу, що захищу свою дівчину від усього того, аби вона раніше часу не стала мамою. — Поклавши руки на підборіддя, каже сусід.

Я несподівано червонію.

— Пішов ти, Соколовський! Я зовсім інше мала на увазі.

— До того ж, якби це була би ніч, я б подумав. Але при всіх я якось не можу. І в кущиках ховатись не зможу. Ми ж дорослі люди. Навіщо нам ті дерева, якщо є вільна квартира. Почекаєш, маленька моя? — прошепотів дуже ласкаво, але це все одно почули наші співрозмовники.

— Та замовкни вже ти, дорогий… Ходімо вже! — І я смикаю його за футболку, ледь не порвавши її. — Ходімо!

І штурхаю під столом ногою. Щоб зрозумів, що мені дійсно потрібно залишитись з ним наодинці.

— Тоді… якщо ми вийдемо, можливо, я тебе по-особливому поцілую? — тут же долоня Марка опиняється нижче моєї талії. — Непевне, це не задовольнить усі мої потреби, але все ж… — Грайливість у його голосі просто зашкалює.

Та закрий ти вже того рота, ідіоте! От збоченець! Боже, і про що в нього такі думки в такий момент?

— Ну що ж, спробуй… — криво усміхаюсь, не вірячи в це. — Назаре, Маріє, нам потрібно відлучитись… Просто хочу зробити дещо… дещо особливе…

— Звісно, — відгукується Марія без усяких емоцій.

— Я хочу, щоб він мене до туалету провів! — не витримую я. — Де вони тут, Соколовський? Негайно мене туди відведи!

— Що ж, — підводиться він і навіть подає руку, — я розчарований, зізнаюся, але проводжу. Але додому до мене ми поїдемо?

— Поїдемо, — сердито зиркаю я в його очі.

— Я зроблю тобі дивовижний глінтвейн. — Обіцяє мені Сокіл.

— Я із задоволенням вип’ю його з твоїх рук, милий. — Похмуро запевняю свого співмешканця.

Продовжуючи воркувати, як два нереально закоханих одне в одного голубка, ми покидаємо ресторан.

Ми виходимо і, коли я обертаюсь біля самої стіни, то бачу, як білява жінка-Гоблін повільно повертає свою довбешку в нашу сторону та дивиться в спину Соколовському, а потім знову відвертається до Назара — для поцілунку.

— Відстій, — стогну. — Вже цілуються.

Соколовський також бачить цю картину.

— Дідько! Не вийшла з нас закохана ідеальна парочка, вибач.

Я, готова ще хвилину тому загризти темноволосого за те, що наша операція з тріском провалилась, відчуваю, що всі негативні емоції відлітають десь далеко на крилах партнерства. Невже, я так звикла до цієї думки, що ми — партнери, які завжди повинні одне одному допомагати?

— Як думаєш, хтось з них щасливий? — відсторонено запитує Марк.

— Я не знаю, Соколовський. — Чітко відповідаю. — Якщо й щасливий, то я не рада. Розумієш, я — егоїстка з великої букви. Але до тебе, мій брате, мені ще дуже далеко.

— Холодає. — Зіщулюється Соколовський. Вітер дійсно стає сильнішим і, здавалося, він забирається під одяг, щоб торкнутися своїми прозорими холодними пальцями шкіри. Сонце ж кудись пропадає разом з усім своїм військом — радісними промінчиками, а на небі, яке стає раптом підозріло низьке, з'являється змучена сірість, якій поступається місцем недавня ясна блакить. Десь на небі, далеко, блискає блискавка, яку сірість поглинути не може.

Ми відходимо від гучного і галасливого ресторану до алейки, вже майже порожньої і вмить посмутнілої. Через загрозу грози народ починає швидко розходитися. Здається, десь на заході, в низині, вже йде дощ м його напівпрозору стіну можна спостерігати з парку, що знаходиться на деякій висоті.

— Навіщо ти виволокла мене сюди, відьмо? — Уважним поглядом проходить по мені.

— Від моєї подруги Малинкиної прийшло повідомлення, — швидко відповідаю та простягаю йому свій телефон з текстом.

Прочитавши його, Соколовський каже:

— Вона що, якась ненормальна? Звідки вона про цих журналюг знає?

— Вона нормальна. Людина вирішила допомогти, а ти тут випендрюєшся!

Ми б ще сварились, але раптово біля нас з’являються Марія з Назаром, тому ми й замовкаємо в ганчірочку. Тоді досваримось.