Розділ 16/2

Він так проносить мене аж до машини, за якою, я навіть встигла засумувати. Соколовський несе та, не соромлячись мого положення, спокійно тримає свої лапи на філейній частині. По рукам бити не дуже виходить, тому я теж з усієї дурі щипаю його за спину дуже боляче, а він і не зойкне. От гад!

Нарешті Марк ставить мене на цей світ, і я зі спокійною душею сідаю в машину та питаю:

— А де в нас те побачення буде? — Допитуюсь, як маленька дівчинка, в якої розпочався вік «чомучки».

Цікаво ж, яка в цього скаженого фантазія, щоб я хоч знала, до чого потрібно бути готовою. А якщо він поведе мене в кімнату страху? Чи на атракціони? Чи в ресторан? Куди саме?

Та я тут швидше в цьому салоні помру, поки ми доїдемо. Цього разу сусід вже не женеться як зранку, а навпаки — повільно їдемо, що мені тільки й залишається, — дивитись на краєвиди. Які краєвиди в Києві в час-пік? Правильно — скупчення усіх машин на одному місці, які не можуть проїхати ні туди, ні сюди.

От за що мене так життя карає? Марк мовчить, ніби води в рота набрав, і нічого не розказує; кляті затори, які невідомо коли закінчаться; так і не погуляла з Малинкою.

Ну, якщо Марк обламав мені прогулянку з Лялею, то хай молиться, бо я дуже набридлива особа. Я не прощаю тих, хто мені щось забороняє! Ось так!

— Так, Соколовський… — видихаю напружено, потираючи чоло. — Якщо ти мені не поясниш, яке в нас буде рандеву, клянусь, зроблю усе, щоб від тебе залишились тільки ріжки та ніжки! Або будеш моєю подружкою на один день! Вибирай.

— Мені щось ні той, ні інший варіант не до вподоби, — хмуриться. — Може, я тобі розповім, в яку саме країну ми летимо в тур?

— О-о-о, інстинкт самозбереження заграв? — з насмішкою відповідаю. — Вітаю. Ну, це вже змінює хід нашої домовленості. — Підпираю рукою щоку в очікуванні чогось грандіозного. — Давай вже, кажи!

— Ми летимо… — зупиняється, а в мене аж все всередині пересихає, — в Туреччину.

Ого! Це ж так круто! Я ще ніколи не була закордоном, якщо чесно. Мене це трішки лякає, але я ж там буду, по-перше, не сама; по-друге, зі мною буде Соколовський, то, якщо буду втрапляти у якісь халепи, то не забувати сусіда прихоплювати з собою обов’язково, щоб не страждав дурницями всякими. Дурниці, в моєму розумінні, це інші дівчата. Тому доведеться цього жеребчика тримати весь час коло себе, але не показувати, що я ревную.

В мене аж очі засвітились від щастя і, плеснувши в долоні, я кидаюсь хлопцю на шию, обіймаючи. І, знаєте, що ще дивніше? Те, що брюнет обіймає мене у відповідь, міцно стиснувши в своїх руках. Не знаю, але почуття цієї ейфорії не покидає мене, і мені так і хочеться ще побути біля співмешканця ось так — поклавши голову йому на груди та слухати його серцебиття, яке щось дуже сильно схоже з моїм стуком серця, яке, здається, ніби зараз вирветься з грудей.

Повільно відсторонююсь, бо знаю, що все це, що роблять з нами наші почуття та емоції — неправильно. Так не повинно бути. Не може ж бути таке, що популярний співак, відома людина, та подивиться на таку, як я? Такого ніколи в житті не буде. Просто… Просто ця угода так пов’язала наші життя. Зовсім випадково. Якби не було в мене проблем в сім’ї, то мене б і не вибрали для Соколовського. Вони просто могли знайти якусь іншу дівчину, — і все склалось би по-іншому.

— Ти цей… вибач… — бурмочу я, дивлячись в інші боки, але тільки не на водія. Бо знаю, що якщо назад гляну, то не зможу відірватись. — Це я на радощах.

— Я тебе зрозумів, Стеф, — байдужим тоном відповідає та заводить мотор. — Можеш не виправдовуватись. Я вже зрозумів, що ти відчуваєш.

— Нічого я не відчуваю до тебе! Я просто зраділа, що ми їдемо на курорт!

— А я так не думаю, люба, — хмикає.

Як же він мене вже дратує! Хотіла запропонувати стати друзями, але тепер — дулю він побачить замість мого милосердя! І, звідки це парнокопитне може знати про мої почуття? Він же в мою голову не переміщається ніяк. Отже, все, що він каже — чистий блеф, аби вивести мене на чисту воду. А я точно цього не зроблю! Не виведусь. Буду далі собі мовчати в ганчірочку, і фіг він залізе в мої думки!

Приїжджаємо до якоїсь такої будівлі, яка називається «Flagman» та, відстебнувши паски безпеки, виходимо назовні, на свіже повітря. Ох, як же зараз добре! Це, напевно, і буде наше побачення? В магазині-ресторані? Якось дивно. Я думала, що Марк оригінальніший в цьому плані. Але, хвала богу, що не кімната страху або квест. Я б такого точно не винесла.

Вже коли заходимо всередину, то помічаю, що зараз ми в магазинчику — і Марк збирається щось тут купити. Коли він бере в руки палички для суші, я трохи насторожуюсь. Він же не хоче цією маніпуляцією показати мені, що ми будемо їсти щось рибне? Він відповідає схвальним поглядом на мою онімівшу фізіономію. Все-таки будемо! Може, тут десь є запасний вихід?

Мовчу, але вже здогадуюсь, що морепродукти сьогодні будуть у нашому меню. Жах! Я ніколи не могла й не можу їсти цю рибу та ось ці молюски! Ні, я розумію, що такі делікатеси на дорозі не валяються і коштують захмарних грошей. Але, навіть, коли ви їх і замовили — вам приємно, коли щось слизьке опиняється у вас у ротовій порожнині? Мені — не дуже. В мене завжди ці «морські марципани» викликали тільки огиду та блювотні позиви. Тому я їх ніколи й не їла. Та й не збиралась, в принципі.

До сьогоднішнього вечора.

А Марк, бачачи мої очі, які вже аж сіпатись почали від його покупок, усміхається та швидко розплачується за покупки і веде мене в самий корпус ресторану. Та ще й так впевнено, ніби все буде добре.

Як це, що його фанатки ще не набігли, як курчата до квочки? Все просто — він натягнув сонцезахисні окуляри, і всі думають, що зі мною поруч сліпий. Ну, я б так подумала.

Знаю, що трішки жорстоко. Але на те я й Відьма. Злюща фурія.

Невже він змусить мене — відьму, яка завжди згидується від вигляду морських тваринок, з’їсти щось таке? Навіть якщо буде змушувати — я такий скандал закатаю, що на все життя запам’ятає, що Стефанія Соловей не призначена для вищого світу з їхніми делікатесами.