Розділ 16

Марк розкладає усі свої речі та дивиться на нас усіх розумним поглядом, поступово вивчаючи нас. На мене витріщається довше за всіх, що дуже починає дратувати. А Настя так і не може відвести від нього свого «закоханого» погляду.

Всі, хто присутні тут, просто шепочуться, а є ще сміливці, які навіть не бояться потикати пальцями.

І від усіх цих косих поглядів аж крізь землю хочеться провалитись і не вилазити довгий час. От чого ви глядите так на мене? Типу, я така нехороша, що не сказала, хто в нас сьогодні буде викладати. Ніби, я й сама знала це.

— Так, так… — протягує, водячи очима по кожному студенту. — Ну, і хто ж хоче відповідати?

І тут я розумію, що пора накивати п’ятами. Точніше, зараз тільки можна зробити одне — сховатись під парту, щоб мене не спитали за домашнє завдання, яке я виконала, але не хочу показувати.

Поки Марк мене не бачить, розмовляючи з моїми однокурсниками — я тихо шепочу Малинці:

— Ляль, раптом що — ти мене не бачила, не знаєш, і, взагалі, перший раз про мене чуєш, ок’ей?

Вона незрозумілими очима втуплюється на мене. Що тут дивного? Я тут, може, хочу сховатись від своєї проблеми №1, яка не тільки перебуває зі мною в кімнаті, в моїх снах, та вже ось тут — на заняттях. Чого він сюди приперся?

— Чого тобі боятись, Стефо? Він же тебе не вкусить, — спокійно говорить Малинкина, розвалившись на стільчику.

Ага! Це їй нема чого лякатись, бо вона особисто не знайома з цим ідіотом (моїм, зараза, ідіотом!), і їй нема чого хвилюватись.

— Ой, ти його погано знаєш, — з ноткою загадковості кажу та непомітно стараюсь лізти під стіл.

Але тут на свої вуха чую як Соколовський гукає голосно:

— Мені потрібна Стефанія Соловей, яка розповість, що ви вивчали минулого разу. — Замовкає на декілька секунд, а потім знову додає: — Пані, може, ти вилізеш зі своєї схованки, і, нарешті, повідаєш нам тему минулої лекції? — Ого! А звідки він знає такі слова як «лекція», «пані» та «схованка»? Щось я не пам’ятаю, щоб він регулярно відвідував лекції.

Думає, що я буду слухняною? Ха! Тільки, хіба що, у його мріях. Але аж ніяк не в реальному житті. Якби він не прийшов, то мені не довелось би ховатись від нього. А так, що маємо — те маємо.

Чорт! Як же тут незручно сидіти. Хто придумав робити такий малий простір між столами та лавками? Вони, взагалі, думали своїми мізками, що тим хто буде тут ховатись — буде важко навіть повернутись?! Егоїсти! Куди в такому випадку скаржаться, хто знає?

Легенько штурхаю Лялю, щоб та подала мені якусь ручку, і, таким чином, я скажу, що просто діставала свою шарикову ручку, яка впала на підлогу. Ніхто не подумає, що я просто заховалась від Марка. Дівчина лише хитає головою, але все-таки дає мені те перо — і я, повставши, як та цариця, із усміхненою фізіономією кажу:

— А я ручку діставала, пане Соколовський. — Показую на предмет у моїй правій руці.

— А я вже був подумав, що ти там від мене ховаєшся, — хмикає, сідаючи на стілець та закидає своїх дві довгих ноги на парту. — Гадав, що ніколи не вилізеш.

— І чого б це мені там затаюватись? Я ж нікого та нічого не боюсь, хіба не знаєш? — зухвало відповідаю, злісно усміхаючись.

Мені ще мітли моєї не вистачає, щоб показати, що я — справжня відьма. Мене потрібно жахатись. Потрібно тікати від мене, бо як затягну в свій магічний вир, то ніколи не виберешся.

— Ну, тоді, якщо ти така в нас безстрашна, то прошу розповісти про тему минулого заняття, — з розумним видом, промовляє.

Ой, де він, а де той розум? Явно десь на різних планетах. Ні, не так. В різних галактиках та всесвітах. Ось так правильніше!

Всі спостерігають за нашою перепалкою, тільки встигаючи — переводити очі то з мене, то на нього. Ми тут що, клоуни, щоб їх веселити? Судячи з їхніх поглядів, так. Вони вже напевно роблять ставки, хто ж виграє цю боротьбу. Ну, більша половина дівчат впевнена, що тріумф здобуде Соколовський, а хлопці — думають, що я. Їх мій сусід ще більше нервує, ніж мене.

— А чого саме я це повинна зробити? — доскіпуюсь, якомога сильніше відтягуючи своє фіаско. — Тут є багато інших людей, які дуже сильно хочуть розказати вам усе. Ось, наприклад, Настя аж вистрибує зі свого місця, щоб переказати про лади.

«Викладач» лише закочує очі, та нічого не каже, а Стрельцову викликає до дошки. Дівчина з неохотою встає та йде і, показуючи мені один дуже страшний жест, який означає, що вона мене приб’є, починає щось розповідати. Але я її не слухаю,бо всю мою увагу привертає Соколовський та його усміхнена фізіономія? Значить, так ми робимо? Фліртуємо зі студентками?

* * *

Нарешті ці муки, які нормальні люди називають «навчанням» підходять до свого логічного завершення. І ці тортури зі мною у головній ролі тривають весь день. Бо, виявляється, Марка назначили викладати у нас, бо у вчителів сьогодні якесь там свято — тому вони собі сидять і святкують.

Бачили б ви моє лице, коли я дізналась цю «прекрасну» новину. Всі інші заплескали в долоні, крім Лялі, звісно. Відьмино-малинова солідарність діє. Відчуваю, що з Малинкою щось будемо таке творити, що всі, хто так добре підтримує Марка — будуть бідними.

Але, на цьому всі новини не закінчувались. Соколовський мав нахабство гнати мене туди-сюди, постійно прохаючи принести йому методичний журнал, каву і т.д. Ще й такі очі робив, що так і хотілось в те перенісся зарядити з такою силою, щоб аж з його сіро-блакитних озер всі іскри посипались. І не тільки іскри.

Ніби йому ті всі речі так були потрібні як кисень. Насправді — ні. Він вирішив просто мені помститись за «все хороше».

Але, можу сказати, що розповідає він добре. Все розумієш з першого разу. Цікаво, де він цей талант надибав? Бо мені такого не дано. Мене батьки не з першого разу розуміють, про що саме я хочу їм розповісти. А ще коли хвилююсь — то як вони кажуть: «Без ста грамів тут не розібратись!»

Ми з Малинкиною, почувши дзвінок, який сповіщає, що лекції закінчені, і можемо вже спокійно відпочивати — радіємо, мов малі дітки, яким дали улюблену цукерку. Однокурсники на нас косяться, але нам їхні погляди аж до самого неба паралельні, бо їхня думка — неважлива.