Розділ 15

Я вже насилу ледь дочекалась свого горе-сусіда, який собі лінивою ходою направляється до мене. Мені просто цікаво, що можна робити в моїй кімнаті аж півгодини? Він там фарбувався, чи що? Чи може депіляцію робив?

Щось я про прибирання волосся з тіла трохи загнула.

«Він же хлопець, а не соплива баба!» — згадую його сьогоднішні бунтівні слова.

А ще всі чоловіки скаржаться на те, що ми збираємось дуже довго! Я вам скажу: тут ще треба посперечатись щодо цього дійства. Дівчатам треба багато чого зробити, щоб гарненькою та сповненої життєвих сил вийти в люди:

Щось ця протилежна стать взагалі очманіла! Їсти готуй, пери,  прибирай і т.п. А самі, бачте, просто розляжуться на дивані, візьмуть пиво та спокійненько дивитимуться футбол або бокс. Або ще «краще» — попруться зі своїми друзяками в клуб, а ти потім шукай їх, як вітер в полі. Але наступного ранку дівочу душу гріє скорчена гримаса хлопця, який «трішечки» вчора перебрав, і йому необхідно рятувати його довбешку, в якої скоро буде блокада та вибух мозку.

Коли Марк нарешті приблизився до своєї машини, біля якої я стояла 30 хвилин, та встигла її роздивитись з усіх сторін — мені навіть стало соромно за те, що я була ще в перший день пофарбувала її, таким чином, образивши це диво автомобільного виробництва. Треба було просто на Соколовському той вислів написати — і все було би добре.

— Ну? Шкодуєш, що була її перетворила в зошит, натворивши величезний напис, який ледве змився? — насмішкувато питає, упершись в капот.

Оглянувши ще раз цю красуню, я з єхидством кажу:

— Знаєш, так. Краще було б, якби я тебе пописала, щоб точно всі знали, хто такий «самозакоханий індик». А транспорт для пересування даремно зіпсувала, визнаю.

— Чого ти така виразка? — хитаючи головою, з награним сумом говорить.

— Це вроджене. Я така з усіма, — спокійно відповідаю. — Так що таке не через тебе, не хвилюйся.

— І все-таки, чого ти така? Ось Соломія з Данею добре ладить, а ми з тобою — як кішка з собакою, — допитується, не відриваючи від мене свого проникливого погляду.

Залишаю його питання без відповіді, а натомість відповідаю:

— Давай відчиняй дверцята своєї «ластівки», бо на навчання запізнимось, — тихо кажу, аби уникнути тих проймаючих очей, які норовлять зазирнути в саму душу.

— Ну, ми ще до цього питання повернемось, — твердо заявляє Соколовський, знімаючи блокування з дверей, паралельно відчиняючи мені їх, щоб я сіла.

Коли я плюхнулась у м’яке передня крісло, я почала зацікавлено роздивлятись по сторонах: тілесного кольору стіни, оббиті еластичною тканиною, до якої торкатися — одне задоволення; кермо та різна там коробка передач, в якій я нічого не розумію, але все одно цікаво глянути на таке гарне авто як і ззовні, так і зсередини; і, звісно ж, як же без терпкого аромату сандалового дерева, котрий, мені здається, переслідує мене скрізь.

Сусід сідає всередину та пристібає пасок безпеки, а я також це роблю, бо якось не хочеться потрапити в аварію. Заводить мотор, міцно тримаючи руль стиснутими руками, а його вилиці зараз дуже добре видно.

Поступово спідометр збільшує свою швидкість до 100 км/год, і мені навіть доводиться просто схрестити пальці та молитись усім богам, щоб усе минуло добре. Я і не знала, що Соколовський зі швидкістю так зухвало. Я думала, що Адріан з усієї їхньої компанії так тільки може, але я дуже помилялась.

Марк помічає мою перелякане обличчя, та просто хмикає задоволено, що він зміг мене налякати. Тільки мені щось вже не дуже й смішно, і я ще сильніше напружуюсь, втискаючись у оббивку крісла, ніби намагаюсь сховатись від когось чи від чогось і охоплюю себе руками, закриваючись від усього світу. Ніби я в безпеці.

Я з дитинства не переношу швидкість. Завжди з острахом їжджу в машинах, сама боюсь керувати ними, бо колись ми з батьками ледь не потрапили в аварію. Я просто настільки перелякалась, що повністю перейшла на поїзди, бо в них не так моторошно.

І тут це «технічне чудо» зупиняється, і я нарешті спокійно переводжу подих, розуміючи, що цей смертельний «атракціон» врешті закінчився. Поки ця поїздка тривала, я сиділа вся як на голках, бо жахалась від кожного різкого повороту.

А Соколовського це неабияк веселило. Та і зараз забавляє. Он як сміється! Вже скоро лусне від свого тихого хіхікання. Ні! Він же наче вихований і не буде реготати вголос. Тільки пирскає.

Зрештою, хлопець ставить на стоянку свою «ластівку» — і я вискакую зі свого місця на вулицю. На волю. Де мені спокійніше дихати. Бо той аромат містичного сандалового дерева аж поперек горла стає.

Глянувши на наручний годинник, я розумію, що мені сьогодні точно влетить від Олександри Володимирівни. З усіх сил біжу вперед, щоб хоч якось встигнути, навіть не дивлячись на всіх інших студентів, крізь яких я намагаюсь пробитись. А вони, ніби навмисно стоять і не пропускають.

— Народ, що вже таке? — відхекавшись, задаю питання незнайомим мені людям. — В мене пари, взагалі-то. Як і у вас, між іншим, — дорікаю.

Вони усі мовчать, і я уявлення не маю, чого ми всі стоїмо як статуї. Але почувши знайомий голос Соколовського,  і мені лише вистачає декілька секунд, щоб у моїй голові одразу склався пазл — учні просто шоковані тим, що я зустрічаюсь з Марком.

Ой, що зараз буде!

— Ти речі свої забула. Випурхнула з машини, як той метелик, так і не забравши свою сумку. — Не соромлячись того, що на нас витріщаються сотня (а, може, й більше) людей, підходить ближче, щоб вручити мені в руки мої речі.

Нічого не відповідаючи, я обережно беру з його рук своє та подякувавши — йду геть, бо відчуваю, щоки мої вже вогнем спалахнули, а спина так і горить від їхніх поглядів.

А цей момент, коли ми дивились один на одного… Ніби не могли надивитись… Ніби не бачились цілу вічність. З таким захватом як ніхто ніколи не вдивлявся…

Все-таки між нами щось і є, але ми не хочемо дивитись цій правді в очі. Бо знаємо, яка реальність може бути й жорстокою.