Розділ 14

Стефанія

Який прекрасний ранок! Новий день, нові відкриття, нові можливості… Все це могло бути, якби мене нахабно не розбудили, виливши на мою сонну та спокійну фізіономію крижаної води зі шматочками льоду.

І я знаю тільки одну людину, яка могла це зробити! І вона зараз в мене за це отримає добряче на горіхи!

— Соловей, вставай! Сніданок довго чекати не буде, — мовить над самим вухом сусід, обпалюючи своїм жарким диханням.

Стоп?! Мені це почулось чи це просто мої фантазії заграли про сніданок в ліжко, приготований хлопцем? Якщо так — то я швиденько прокинусь, і навіть вибачу йому всі земні гріхи.

Сніданок в ліжко — це хіба не мрія кожної дівчини?

Ну, щодо мрій… В нас усіх вони дуже різні. Але каву в постіль хочуть усі.

Миттю розплющую очі, щоб перевірити дійсність його слів, і не помиляюсь, бо справді бачу на столі тарілку з моїм сніданком. В очах аж сердечка закохані малюються, а шлунок співає свою урочисту серенаду, ніби благаючи, щоб цей кулінарний шедевр так і потрапив на язик.

Беру миску та принюхуюсь до неї, косячи погляд на Марка, який собі спокійно стоїть та навіть оком не моргає. Може ж таке бути, що співмешканець за вчорашній казус (хоч було смішно, але не завдяки моїй майстерності капостити) підсипав щось таке, що шкодить здоров’ю відьмочки: від проносного до ціанистого калію. Він же просто так ніколи нічого не зробить. Тут є якийсь підступ. Я вже свого любого хлопця знаю як облупленого. Наче знаю.

— А за що це мені такий презент, скажіть, будь ласка, пане Соколовський? — цікавлюсь, пильно втуплюючись поглядом у його очі, відклавши таріль у бік.

— Просто так.

— Та невже? — недовірливо доскіпуюсь. — А яка ймовірність того, що я не помру у своєму розквіті сил та краси від твоєї яєчні?

— Ну, я ж поїв — і бачиш, живий та здоровий, — спокійно повідомляє. — Чи тобі просто слабо?

О-о-о, а це він даремно сказав! Нічого мені не «слабо» як він там вважає.

Зиркнувши на підсмажені яйця, а потім назад на Марка, я видаю:

— Нічого я не боюсь. Але якщо я потраплю в лікарню — то нарікай на себе.

— Та давай вже, їж мовчки. — Простягає посудину з їжею.

Хапаю з його рук виделку та острахом відправляю добрий шматок яєчні з беконом собі в рот. Бо їсти кулінарні творіння сусіда-співака — це вже лячно. Бо я просто не знаю, чи залишусь я на цьому світі, чи зляжу в інфекційному відділенні на цілий тиждень з отруєнням.

На вигляд ніби нормально все виглядає. Але це тільки має нормальний вигляд. Пережувавши, намагаюсь ковтнути, але язик пече від кількості перцю та солі.

Він це навмисно зробив?! Ну, глянувши на його щасливу пику, а на мою — перекошену, ніби кислючий лимон з’їла, то складається один варіант: в нього вийшло втертись в мою довіру, і він все-таки хоче відправити мене чортам на сніданок[1].

Ага! Прямо вже! Розбіглась, волосся назад! Не дочекається!

Починаю кашляти, бо приправа потрапила до горла та не дає навіть вдихнути. Очима знаходжу неповну склянку води(видно, це та водичка з льодом, яка сьогодні пробудила мене) — і одним ковтком спустошую її. Але це не дуже допомагає, тому починаю хапати губами якомога більше повітря та махати руками.

А, знаєте, що в цей момент робить Марк? Просто сидить на стільці та ледь не падає з нього, захлинаючись від сміху, тримаючись за живіт, поки я ганяю як скажена по тій клятій кімнаті в спробах заспокоїти своє горлянку та язик.

І, це ще добре, що в мене немає алергії на перець! А то б точно в лікарню потрапила б!

В решті решт, заспокоївшись, я кажу сердитим тоном:

— Що це за жарти? — А сама вже очима шукаю щось дуже тяжке, і чого не шкода кинути в «любого» сусіда.

З моїм «бойовим розфарбуванням» та двома хвостиками на голові(завжди їх собі на ніч зав’язую), я реально зараз трохи схожа на Харлі Квінн[2]. Тільки відрізняюсь я від неї тільки тим, що маю руде волосся. Ось мені ще для вдосконалення цього образу якраз не вистачає такого масивного молота або біти, на крайній випадок.

— Це тобі за те, що я тепер ходитиму в рожевому одязі, — хмикає, демонструючи всі свої яскраві три двадцять зубчики, які, я клянусь, зараз виб’ю. — А я ж хлопець, а не якась там соплива баба!

— Я ж тобі казала, що це вийшло випадково! Ти, взагалі, куштував свій «шедевр», кухарю недороблений? — ціджу.

— Пробував, — хмуро відказує.

— Ну, і як?

— Нормально. Те, що треба.

— А, мені здається, що не зовсім, — хитаю головою. — Ти що, закохався?

А він аж застигає на місці, вдивляючись німим поглядом, ніби я сказала щось таке страшне-страшне.

— А чого це раптом, люба, я одразу влюбився? — здивовано перепитує, склавши руки на грудях.

— Це так кажуть: «Пересолив їжу — закохався», — пояснюю.

— Я, можна сказати, усю душу вклав у цей сніданок, а ти…

— Ага, — бурмочу, застеляючи ліжко. — З такою любов’ю, що аж кашляти почала.