Розділ 13.4

А хоча... враховуючи те, що ми обоє залишаємось у кімнаті, то можна провернути це все на свою користь. Як? Влаштувати генеральне прибирання! Заодно й перевірю, який Соколовський у мене хазяйновитий. 

Недовго обдумавши свою ідею, одразу виплескую її:

— Якщо ти так дуже хочеш сьогодні зостатись тут, — таке відчуття, ніби я — мама, яка ніжно розмовляє зі своєю дитиною, — то пропоную трішки поприбирати, і нарешті розпакувати нормально твою валізу. Бо мені вже набридло кожного ранку через неї перечіплюватись.

— Я думав, що ми просто посидимо й поговоримо, чи ще щось таке... — принишкло відповідає.

І про що це він хотів так поговорити? Я сумніваюсь, що це були б просто звичайні теревені. Ми ніколи "просто так" не говорили. Тільки сварились як ті базарні баби, та підколювали одне одного. Ось наші останні "балачки" закінчились тим, що я ледь відірвалась від губ Марка. 

Навіть зараз губи почали поколювати, бо пам'ятають, що нещодавно сталось. А сьогоднішній його прихід у спільну ванну кімнату, мене взагалі спантеличив, але я показувала зовсім інші емоції: злість та обурення.

— Так! Все! — Різко підриваюсь з ліжка, немов мене вжалила бджола в м'яке місце, та плескаю в руки. — Ганчірку в зуби — і до роботи! — наказую.

Соколовський дивиться на мене як на привида, або ще щось таке потойбічне. Напевно, вже молиться усім богам, аби я його помилувала та звільнила від цього Пекла. Але сьогодні побуду трішки жорстокішою.

Хлопець без ентузіазму(на відміну, від мене) підіймає свою п'яту точку й плентається до дверей, але я зупиняю його, промовляючи:

— Ти свій головний атрибут прибирання забув, любий! — Кидаю якийсь шматок одягу, який тільки-но побачила.

Марк ловить, але придивившись до нього, ще більше хмуриться, і з усієї сили жбурляє її назад в мої руки. 

Так-так... А ось це я вже не розумію, що це була за нахабність з його боку. Як він взагалі сміє кидатись старими речами?!

— Це, взагалі-то, — показує на річ у моїх руках, — моя футболка. Ти б дивилась, що викидаєш на ганчір'я, а то не помітиш, як я повикидаю увесь твій гардероб, — підходить все ближче й ближче, як той лев, який полює на свою здобич. — Або навіть спалю, — каже біля самого вуха, і від цього навіть сироти пробігають по тілу.

Видирає свою одежину, та йде до виходу з моїх хором, все ще зиркаючи на мене своїми вже крижано-холодними очима. 

Так і хочеться йому добряче надерти дупу, а ще розмалювати його пику, щоб не світилась, як яскрава лампочка. Власне, я й беру в руки щось таке, що могло б дуже влучно попасти в його довбешку. Але, на превеликий жаль, сусід ховається за дверима, а я ледь не кидаю в двері, мов спис свого телефона.

Це навіть добре, що не зробила цього! А то якось потім не хочеться везти його в ремонт, де мені з моєю "везучістю" скажуть: "Ваш пристрій не підлягає відновленню!". Повірте мені, в мене вже не раз таке було. Так що руйнувати долю свого якогось там за рахунком смартфона, аж ніяк не входить в мої плани.

Переходимо до самого встановлення порядку. В першу чергу, ми повинні все викинути зі столу, бо складається таке відчуття, що головний предмет інтер'єру, на якому я, зазвичай, щось пишу, або займаюсь своїми конспектами — перетворився на звалище, де нічого не можна знайти.

Марк повертається з повним відром води(як це він додумався?), та чекає моїх вказівок, скануючи мене поглядом, як той робот.

— Давай зараз зробимо так: я зараз іду, щоб випрати всі білі речі, а ти — замітаєш підлогу, та робиш вологе прибирання, — пропоную.

— О'кей. — Ого! Як це він так швидко погодився? Я гадала, що будуть якісь капризи зі сторони його Величності. — Тільки куди краще все змітати?

О-о-о, здається, я вже зрозуміла, в чому підступ. Сусідич не знайомий навіть з прибиранням! Як він взагалі вижив у цьому жорстокому світі?

Кого я питаю? Я ж не забула, хто він такий, і звідки він родом. У його родині не прийнято робити порядок в своїх кімнатах, бо за них це звикли виконувати їхні покоївки. 

І я ще не забула про те, як перший раз(і, маю надію, останній) побувала в його покоях. 

— Ну... давай тоді, ти береш кошик з одягом, та несеш його до пральної машини, а я — вже так і бути, впораюсь з твоїм завданням, — кажу твердо. — Сподіваюсь, що ти нею вмієш користуватись? — Так! Я вирішую трішки підколоти його, щоб не розслаблявся.

А то, гляди, ще реально мої речі спалить. І мене заразом. Мені здається, що це найбільша його мрія за останні два тижні.

— Вмію, — сухо відрізає і, підійшовши до найближчого кутка, бере в руки коробку з речами — і я зі спокійною душею випроваджую його геть, не забувши перехрестити, наостанок.

* * *