Розділ 13.3

Не дай Боже, щоб я відчувала це! Невже я повільно прив'язуюсь до Соколовського? Він — це не той, до кого я взагалі маю щось відчувати таке світле та чисте. Зовсім ні! Марк завжди буде в центрі уваги, і розбивати серця усім дівчатам. Можна сказати, що це — його робота.

Музиканти — птахи вільного польоту: зустрічаються з ким хочуть, створюючи таку собі казочку, а потім викидають зі свого життя, як непотріб. А ти залишайся з раненою душею та живи далі як хочеш. Їм вже буде байдуже на тебе, адже в них з'явиться нова пасія, яка також буде так само страждати як ти, але згодом.

Як я і казала: краще буду сама, та з котами, — але Соколовський ніколи мене не причарує. Тільки дурне серце вважає по-іншому, відбиваючись гуркотом у голові. Не хоче воно слухати холодний розум. Бажає любити, зігрівати своїм теплом. Але я йому більше не підкорюсь. Мені одного разу вистачило.

Хлопці крокують геть з кухні, бо вже поснідали — і тут заходить Марк та прямую до мене. А я намагаюсь викинути про нього всі-всі думки з голови, які щось дуже загостились там — і з'їжджати нікуди не збираються. Розумію, що ми залишились самі — і в мене є шанс вивідати все з перших вуст. Тому натягую усмішку на всі свої тридцять два(а може й не тридцять два, — точно не знаю) й запитую:

— Ну і про що ви там розмовляли? — Аж руки сверблять, так хочеться дізнатись, про що ж вони так довго базікали.

— Нічого. — І сміється.

Навіщо я взагалі про це запитала? Тепер цікавість в мені прокинулась остаточно — і вона вимагає, щоб їй все розповіли до наймешних дрібниць усієї бесіди. Але давайте повертатись у реальність, де мені ніхто нічого не скаже та буде щось робити за моєю спиною.

— Соколовський! От що ти за людина така, га? — обурююсь. — Ну тобі важко сказати, чи що? Дай-но вгадаю: ви обговорювали останні новини? То хоч мені розкажи! Бо я вже за останні дні навіть забула що таке телебачення та новини. Я чекаю подробиць! — Складаю руки в очікуванні.

— Про тебе говорили. Це все, що можу тобі повідати, дівчинко, — спокійно каже та сідає поруч, беручи ще одну чашку чаю.

— Дуже багато розповів, — буркочу з сарказмом.

— Але не мало ж, — зі смішком відповідає.

Я лише насуплююсь та демонстративно відвертаюсь від нього, сподіваючись, що хоч так він мені все розповість. Але ні! Ти ба, який впертий віслюк! 

Так і не допивши свій улюблений чорний чай, я фиркаю та ходою від стегна йду геть. Вийшовши в коридор, тихо сварюсь через те, що мені попався такий хлопець.

От чому не можна було тоді, ще при першій зустрічі — дати право вибору саме дівчатам? Тільки хлопцям. Ні, я знаю, що чоловіки завжди все вирішували, а жінки підкорялись. Але в якому столітті ми живемо, люди? В двадцять першому, де прекрасна половина людства(тобто — ми) також має право голосу. Але Бродський просто забув за цей факт, і дав саме музикантам обирати.

Переступаю поріг кімнати вже в не такому поганому настрої, бо треба йти на навчання, на яке вже не дуже й хочеться.

Може, один раз пропущу — і мені нічого не буде? Ну а що тут такого? Ось з моєї групи місцева "еліта" з'являється на парах раз у місяць, і їм нічого за це не кажуть. Тоді, чому я не маю права залишитись вдома і присвятити день собі коханій? Не помруть вони там без мене. Тим більше, мене вже перевели на заочне(завдяки Юрію Олександровичу, звісно), і я можу собі спокійно сидіти в своїй кімнаті та взагалі не висовуватись. Нічого нового на заняттях я не дізнаюсь, бо на останньому курсі студенти повторюють програму минулих років. 

Узгоджую зі своїми тарганчиками в голові, йти, чи ні, — але вони наполягають, щоб я, все-таки, посиділа в своїх хоромах і зайнялась нарешті собою. А то з такими нервами, які я повністю та без останку виплескую на Соколовського, ще можна в одну таку лікарню для "казкових" людей потрапити.

А мені туди ще зарано.

Боже, зроби, будь ласка, так, щоб Марк пішов собі на навчання, а я собі залишилась, та зі спокійною душею щось корисне зробила!

Але сьогодні явно не мій день, і звук відчинених дверей, які одразу закриваються з гучним звуком — тому підтвердження. Він теж нікуди не йде, зараза! Швидко розвертаюсь і бачу його нахабну пику, а в його очах — танцючих чортиків. Сусід завжди такий? Чи це в мене в одної є такий шанс спостерігати за таким видовищем?

— Ти чого не пішов? Чи тобі не треба здобувати нові знання, щоб написати дипломну? — питаю, знаючи, що саме ця праця для нього — болюча тема.

— А ти чому тут сидиш, сумуєш? — відповідає запитанням.

— А чому це одразу нудьгую? Може, я тут хочу відпочити від однієї дуже зухвалої недо-людинки? — тонко натякаю йому, прострілюючи своїми очима.

— Від мене, чи що? — дивується.

— Від тебе, — парирую у відповідь.

— А я хотів їй розповісти все, від чистого серця, про що говорив з дівчатами...

— Якого в тебе немає? — єхидно хмикаю і дивлюсь прямо у вічі, а там наче бачу якесь протистояння.

Марк зі своїми тарганчиками в голові бореться? 

— Ти, як хочеш, але я залишаюсь тут. — І після цих слів падає на своє ліжко та закидає свої ноги на мій стіл.

Це, виходить, що ніякого дня для себе не буде? А ось це вже ні, дорогенький! Випроваджу так, що, навряд чи, ти будеш мені наступного разу перечити.

Хутко будую план подальших дій в своїй макітрі, яка просто розривається від божевільних ідей, що залазять туди з величезною швидкістю.