Розділ 13.2

Стефанія

Ми виходимо разом, узявшись за руки, та воркуємо як ті закохані голуб'ята.

І що я роблю? Не треба мені було перед Настею тоді хвалитись. А тепер доведеться ще й цілуватись на додачу з сусідом. 

Хоча... я б навіть не сказала, що це найнеприємніше заняття. Тим більше з Марком. З ним не страшно. Чесно. Ми ж наче примирились, і я сподіваюсь, що вся вистава мине без його сюрпризів. Якщо що — хай попередить якимось жестом.

— Марку, якщо ти вздумаєш зробити щось таке, то обов'язково скажи про це. Або покажи. Я тебе дуже прошу, давай без усяких казусів. Я ж не знаю, якого розміру таргани в твоїй макітрі, і що вони можуть начудити, — на одному подиху випалюю та міцніше стискаю його руку.

— Стефо, ти так хвилюєшся, ніби ти — маленька дівчинка, яка в садочку стоїть на стільчику та боїться розповісти віршик, — зі смішком видає. — І в мене з головою поки що все нормально, на відміну від декого, — хмикає, а я напружуюсь ще більше, бо він мене назвав "казковою на всю голову". Ні, ну не сказав це прямо, бо це загрожувало йому ще одним бонусним "ліхтарем" — тільки під другим оком. А так, натякнув.

— Соколовський, досить мене вже обзивати, — образливо промовляю. Ну я ж дівчинка, все-таки. А нас потрібно захищати, а не навпаки. — Я — нормальна, адекватна дівчина. Це просто ти такий мені попався. — Знизую плечима.

— Нормальна дівка вже б знайшла собі хлопця — і нарешті почала слухати свою маму. 

— Я й сама якось проживу. Ось з тобою доживу ці два тижні — і ніколи більше не побачимось.

— Ти ще досі не зрозуміла нічого, Соловей? — питає зі сміхом та хитає головою. — А з виду — наче розумна, з інтелектом. Нікуди ти від мене не дінешся! Твоїй мамі я пообіцяв, що ти закохаєшся за ці два тижні у мене — тому я виконаю наше спільне бажання. — Ну і для чого йому це все? Це він хоче, щоб я вклепалась у нього, — а потім я лишилась зі своїм розбитим серцем у розбитого корита? Ні! Такого ніколи в житті не буде! Хай вони обламаються, але я нізащо не піддамся на ці всі спокуси! Знайшли дурепу!

— Я любитиму тебе тільки в твоїх снах! — Ну а що? Хіба я не молодець, що так йому вчинила? Буду йому снитись, хай він собі мучиться. А то самій якось нудно прокидатись посеред ночі, коли той, хто тобі в царстві Морфея спокій не дає, в реальності — спокійно бачить десятий сон.

Я не збираюсь так швидко здаватись! Це він мене покохає, а я вимушена буду розбити йому серце.

— Подивимось, що ти мені через 14 днів заспіваєш... — загадково протягує та дивиться таким поглядом, що аж сироти пробігаються по моїй спині.

Ну ось ми й заходимо на кухню, де сидить всього лиш декілька дівчат та хлопців, які вже кидають зацікавлені погляди на нас. Не хочеться нікому брехати з них, бо всі, хто тут присутні — хороші люди. Але що ж поробиш, коли я сама зі своєї злості на одну біляву особу сама заварила цю кашу? 

— Ні, Стефо, я, звісно, чув, що в тебе з'явився хлопець... — відходить від шоку одногрупник Макс. — Але щоб сама рок-зірка, то взагалі фурор! Я шокований, якщо чесно. — Підходить до Марка, що мені аж страшно за сусіда стає, бо Макс — людина непередбачувана, і трішки може не контролювати себе. — Образиш цю малу, — показує пальцем на мене, — руки й ноги поламаю. — Соколовський стоїть та сміливо дивиться Максиму в очі: без усякого страху чи полохливості.

— Ця мала сама може будь-кого скривидити, — відмахується, а сам так вдивляється на мене, ніби я тут така погана, і завжди всіх принижую. Зате він у нас білий та пухнастий. — Так що, я її точно не переплюну.

— Тоді я спокійний за свою подругу, і довіряю її тобі, — видихає Макс та простягає руку. — Але, Стефо, ти також не пустуй! — попереджує, махаючи пальцем, як маленькій дівчинці, якій пояснюють, що так не можна робити.

Макс йде геть, підморгнувши нам, — а до нас підходять всі інші, хто був свідком тієї "епічної" розмови між моїм одногрупником та сусідом.

— Стефо, ми вкрадемо твого Марка на декілька хвилин, — просить сусідка Таня, а я лише киваю.

Хай крадуть, але тільки не цілують! Вони в мене це право не заберуть!

Марк разом з дівчатами виходять з кухні — і я лишаюсь сама серед деяких хлопців, які взагалі не звертають на мене увагу, спокійно снідаючи. А я одна мучусь, нервово стискаючи чашку в руках. Хай тільки там спробують з ним загравати — всі коси повириваю та гарно розмалюю їхні фізіономії нігтиками. Вони, на благо, в мене є. Ще й які!

А чого це я про таке думаю? Я ж не ревную, ні? Скажіть, будь-ласка, що це просто переживання за сусіда!

Від автора:

А хтось вже ревнує, чи не так? ;)

Все дізнаєтесь у продовженні!

P.S. ви ж пам'ятаєте, що частинки будуть викладатись кожного дня? :)