Розділ 13.1

Прода від 29.07.2020

Все! Мені можна зараз тікати, бо зараз буде щось таке, після чого я живим, навряд чи, залишусь. Готуюсь до старту, і...

— Дорогенька, що ти таке кажеш? Це найчистіша правда. Не розумію, чого ти бунтуєш? — лепечу спокійним тоном, але всередині аж кров закипає від неминучого покарання.

— Те, що ми з тобою побилися об заклад, це не означає, що ти маєш право так брехати моїй мамі. Вона у мене мрійлива жіночка. Вже фанатіє від нас. Ти все це заварив — сам і викручуйся.

— Е, ні-ні-ні, відьмо, ти нікуди від цього не втечеш! — заперечую, хапаючи дівчину за щиколотку. — Ми ж з тобою закохана парочка, тому маємо грати правдоподібно.

— Як ти мене назвав?! — здивовано кричить.

— Відьма, — спокійно відповідаю. — А що, зовсім не підходить?

— Ну, в принципі, згодиться. А в мене теж є одна кличка для тебе. Я б навіть сказала — позивний.

Ну і яке в мене найкраще прізвисько, по версії Стефи? Точно, щось таке смішне.

— Скотоловський, — озвучує свій варіант дівчина.

Мене вже на регіт пробиває, чесно. Ну як можна було таке придумати? Схоже, ми обоє зі своїми тарганами в голові, й нам просто суджено бути разом.

Так, ви праві. Ця скажена дівка мені подобається. Не знаю, коли це саме почало в мені зароджуватись, але напевно після її падіння на спину(тобто, коли я її вкинув на підлогу). Тому я зроблю усе, щоб ти безповоротно закохалась у мене, дівчинко. Бо тебе терпіти зможу тільки я — і ніхто, крім мене. Я вже за ці два тижні практично все про тебе знаю, як і ти все знаєш про мене. Ну майже все.

— Я бачу, що в нас трохи дивне почуття гумору, — озвучую свої думки.

— І не кажи, — стверджує, втупивши свій погляд донизу, усміхнувшись.

— От чого я так тебе дратую? Що я тобі такого зробив? 

— Я думала, що якщо ти у нас зірка світого масштабу, то будеш таким пихатим та зверхнім, тому й зневажала тебе. Але зараз я бачу, як ти мене через силу терпиш, і мені вже стає соромно за свої дитячі вибрики. Така вже я, яка є. Хочу сказати одне: ти витримав усі мої пакості, з чим я тебе й вітаю. Але не забувай, що граємо ми з тобою чесно, не махлюємо, — на одному подиху висказує все сусідка.

Я очікував, що вона вибачатись буде. А всього лиш отримую привітання.

— Я не звик грати по-Божому, Стефо. Тому не думай, що я буду виконувати твої умови. В тебе свої правила парі, а в мене — свої. 

— Ну гаразд, неординарний ти мій. Хай буде по-твоєму. — Мені це почулось, чи вона сказала займенник "мій"?

Дивлюсь на неї, як баран на нові ворота. Не можу повірити, що вона може бути нормальною: без ось цих всіх капризів та приколів. Може вона інопланетянка? Або, скоріше за все, вона просто вже заспокоїлась після того, як зарядила мені з кулака в око, і тепер моє обличчя підсвічується фіолетовим "ліхтарем".

— Чого так дивишся? В мене щось на обличчі? — виводить з роздумів дівчина, клацаючи пальцями.

Нічого не відповідаю, а лише підіймаюсь та починаю одягатись, бо навчання ніхто ж не скасовував. Очима шукаю будь-яку футболку, а спина аж горить від пронизливого погляду, яким нагороджує мене Стефанія.

А ще каже, що я їй байдужий! Ну і дівка мені попалась! Вперта ж яка!

Якщо чесно, ще ніколи таких не зустрічав. Таких норовливих та безстрашних! Ось цим вона й зачепила мене.

— Може нагодуєш свого співмешканця? — питаю, коли нарешті стою одягнений.

— Гаразд. Пішли на кухню, — спокійно відповідає. — Хочу тебе спитати: а ми навіть перед усім гуртожитком граємо закохану парочку?

— Так, і це по твоїй вині. Якби ти не сказала Насті, що ми зустрічаємось, то нічого цього не було би.

— Це я хотіла трішки поставити її на місце, — виправдовується.

— Поставила? — хмикаю.

— Ага. Ще більше собі проблем собі надибала, — хмуро гуторить.

— Ну що ж, міледі, ходімо, та будемо грати свої ролі, — жартуючи, простягаю їй руку.

— О, пане, не варто так напружуватись, — пускає смішок сусідка, даючи свою руку. — Якщо грати — то треба грати до кінця! — впевнено відрізає, усміхаючись.