Розділ 13

Марк

Прокидаюсь, сонно потираючи очі. Поглядом обводжу своє тимчасове житло, постійно зупиняючись очима на ліжку, де повинна ще лежати Стефанія, якої зараз взагалі не бачу. 

Ну не може ж бути таке, що вона після всього, що відбулось між нами — просто кинула мене, як я роблю з усіма дівчатами, з якими все заходить набагато далі слова "побачення". 

Щось я трохи загнув. Нічого в нас "такого-від-чого-аж-сироти-біжать-по-шкірі" і близько не було.

Хоча, те, що ми поцілувались — і я запропонував те парі, яке несподівано прийшло до моєї голови — це ще нічого не означає, що є слово "ми".

" — Взагалі-то, це ти сам до неї приклеївся." — Відгукується здоровий глузд, з яким я з учорашнього дня попрощався.

Просто розстався. Не на пероні, де я стояв, витираючи сльози носовичком, махаючи йому вслід, а він — відчалюючи від мене, лише виглядаючи з вікна сумними очима.

Але якщо хтось і ляпнув про цей дурний спір, то точно не я. Я не знаю, де були мої вивини мозку, коли казав таке.

Мужик сказав — мужик зробить. Якщо й кидаю сусідці виклик, то обов'язково переможу. Завжди виграю. Не знаю, якими способами Соловей буде опиратися моїй чарівності, але знаю, що дівчина здобуде лише фіаско. А я — успіх, що, все-таки, маю рацію щодо неї, і свою практику в набитті тату. 

А тоді ми просто розійдемось у морі, як два кораблі.

Дивлюсь на годинник, на якому показує о пів на восьму. Ого, як я рано ожив! Зазвичай, мене навіть і в обід не добудишся — довго так відсипаюсь після вечірок, або просто від важкого дня. А тут ледь не з першими променями сонцями вже на ногах. Це все завдяки "режиму" Стефанії. Я вже просто звик вставати о такій годині. Сам з себе дивуюсь просто. 

Відчуваю, це ще не всі "сюрпрайзи", які показала мені руда. Далеко не всі. Мені просто вже страшно від однієї думки, що буде в Туреччині. Може, Бродський зробить так, щоб ми менше пересікались? Я що, так багато прошу?

А чого це раптом я злякався якоїсь там карликової фурії, немов те мале хлопчисько? Ще кущики потрібно знайти, щоб сховатися! Аякже!

Це вона нехай боїться мене! Бо я зроблю усе, щоб не осоромити себе, тим самим, програвши їй. 

Закінчую свою ранкову-розмовну "медитацію", і виходжу на коридор, де з ванної кімнати долинають якісь голоси. 

Схоже, що хтось наводить марафет. І я навіть здогадуюсь, хто саме. 

Заглядаю в прочинені дверцята, і не помиляюсь, бо бачу там свою співмешканку; рудоволоса зав'язує хвіст на макітрі, при цьому, пританцьовуючи під ритм якоїсь пісні, яка грає в її навушниках. Але мене не це зачеплює. На ній піжама, яка складається з футболки та шортів, які й шортами назвати язик не повертається. Ось вона озброюється зубною щіткою та нахиляється над раковиною, і я не можу відірвати свої очиська від тієї картини, яку маю можливість спостерігати(поки не помітили). У грудях все аж спалахує вогнем, і жар прокочується величезним розпеченим шаром до хребта.

— 'Cause you're burning up for me, and that's a fact[1], — лунає її голос.

Ніби дражнить мене. 

А я не звик відмовлятися від того, на що мене провокують.

Повільно підходжу до неї, коли вона знову гнеться, і руки самі тягнуться до її струнких ніжок; пальці впиваються в ніжну шкіру, і я готовий на все, аби це не закінчувалось. Вже аж сильно її тіло прямо ідеально вписується у мої обійми.

А ось сіроока вважає зовсім по-іншому.

Різко піднявшись, вона зачіплює головою поличку над дзеркалом, на якому з протестом дзвенять різні ємності, і з шипінням, як у змії, відскакує від мене, потираючи забиту потилицю.

— Соколовський, ти що, зовсім страх загубив?!

Цікаво, а вона так напрягається від переляку, чи, можливо, вона відчуває те саме, що й я? Скоріш за все, друге — її з усім видають почервонілі щоки.

— Звичайно... — бубню, потягнувшись за своєю щіткою та пастою, щоб хоч чимось зайняти свої руки, які контактували з її шкірою. — Ці ненормально-короткі "шорти" так закликаюче обтягують твою дупу, а страх загубив я? 

— Я ж не знала, що ти так рано встанеш! — Виправдовується.

— Ще скажи, що не знала, що це спільна душова. Дякуй, що це я зайшов, а не якийсь там збоченець Вася.

І, не дивлячись на те, що вона не хоче, щоб я торкався її, мої очі самовільно перескакують на її ноги, чим остаточно виводжу дівчину з себе. Я розвертаюсь до неї повністю; пальці ще пам'ятають ту шовковистість її шкіри, і я знову хочу це відчути, але Стефан войовниче складає руки на грудях.

— Ти що, так швидко хочеш програти? — Це виклик. Он як грають її бісенята в очах, а губи розтягуються в кривій усмішці.

Вона що, краде мої прийоми?!

— Не хвилюйся. Просто те, що я трішки тебе обмацав — це суто чоловіча фізіологія. В мене вже два тижні не було нормальної дівчини. — І це чиста правда. Можливо, вона була би, якби одна руда панянка не противилась.

А так, що маємо — те маємо.

— Ще чотирнадцять протримаєшся — не вмре та твоя "фізіологія", — шкіриться.

Зовсім немає ні сорому, ні совісті! Ні, щоб пожаліти та приласкати — вона стоїть та відкрито знущається наді мною.