Розділ 11

Стефанія

— Ой, насмішив так, що не можу. Я — левиця, а не якась там мишка. — Хутко вилазю з-під нього, щоб він до мене ще не приклеївся своїми губами.

— А я вище, ніж статусу "комашка" тобі точно не дав би, — хмикає, вставши з ліжка. — Дрібна та заразна комашка, — шепоче в самі вуста, і відходить.

Я не зрозуміла, це він збирається зі мною гратись? Хто перший одне одного поцілує? Хоча, він щось сам мене провокує. Чи то я його?

Стоїть і всміхається своїми білосніжними зубами. Мене це дратує. Бісить, тому що я думаю про нездійсненний поцілунок(будь він вже тричі проклятий!), а йому це все до одного місця.

Насуплююсь і чекаю, поки сусід покине мою приватну територію, щоб я спокійно дихала й не хвилювалась за свій рот. А то ще десь перехопить і як "приклеїться", то дзуськи він від мене відчепиться.

Я цих індиків знаю. Зовсім сорому в них нема.

Якщо я говорила, що є Марк-клон — то забудьте. Викиньте з голови, або щось подібне. Не існує такого двійника. Марк один на світі такий "неповторний". Думала, що в співмешканця совість прокинеться, і він почне мене лікувати. По його ж вині вдарилась. Але ні. Доведеться все брати в свої руки й перевиховувати цю антилопу, бо я не знаю, що зі мною зробить Бродський. Навряд чи по голівці погладить.

Нарешті коли Соколовський зачиняє двері з того боку, перед цим жестом надіславши мені повітряний поцілунок й підморгнувши — я з полегшенням видихаю й лягаю на його ліжко.

Ви тільки-но гляньте, що цей співачок витворяє: поцілуночки мені шле — і все! Не тільки в реальності, а ще й у повідомленнях. Ну точно щось затіяв. Я таке нюхом чую.

Вся подушка та простирадло просичені ароматом теплого й містичного сандалового дерева. Його ароматом. І це так класно. Лежиш собі й насолоджуєшся. Головне — щоб мій горе-сусід не розвідав, що я тут від його запаху кайфую.

Він же в голову не зможе залізти?

Минуло 5 днів...
 

                                          Марк

Хто б міг подумати, що я стану рабом на Землі? 

Ніхто. Взагалі ніхто.

І я теж в це не вірив, поки мене не змусили доглядати за одною дуже нахабною особою, яка ніби-то через мене впала. Вона сама винна, бо не уточнила, як саме потрібно було прибрати свої "клешні". 

Я не знаю, чого тоді мої таргани в голові завелись, що я її нахилив до підлоги і збирався поцілувати. Поцілувати, уявляєте? 

До чого я вже докотився? 

Ну не можу я втриматись, коли вона щось пише, закусуючи губу при цьому, ніби просячи, щоб до них приклеїлись. А потім вона їх ще облизує так, що мої думки, які були в моїй макітрі, летять до зовсім іншого органу. І це контролювати неможливо.

А тепер за цією "спокусницею" маю ще доглядати. Крім того, що вона тимчасово відлежується, так ще й мовчить. Це найспокійніші дні в моєму житті. Мені потрібно насолоджуватись ними, поки сусідка німа як риба.

І мені постійно приходять повідомлення, щоб їй щось подати, або принести. Ця жінка дуже зухвальна. Бо вона ще будить мене вночі. Коли вже всі, хто живе в тому гуртожитку бачать десяті сни — я тихо прокрадаюсь на кухню, щоб взяти води, або щось перекусити для "своєї" пані. А коли не хочу прокидатись, вона в мене кидає все, що хоче: від тапця до книг. І все, щоб вона не запускала — предмет точно попадає в ціль — в мою голову.

І як в неї це виходить? Таке відчуття, що вона цей "прийом" тренувала ще з дитинства. Навіть боюсь уявити, чия макітра ще постраждала. 

Чи це тільки зі мною одним таке?

                                       * * *

Збираюсь на пари, бо хоч я зараз освоюю професію "хлопчика на побігеньках", але мені теж потрібний відпочинок від "любої" сусідоньки. А навчання мені зараз в цьому допоможе, як би дико це не звучало. 

Я за останні дні дуже сильно полюбив це робити, бо це єдине приємне заняття, яке ще мені не набридло.

Соловей сама зможе встати й приготувати собі поїсти. Бо як вона казала, що спина в неї більше не болить, то мої муки офіційно оголошуюються закінченими. Я вільний. Не зовсім, бо вона ще досі говорити не може. Таблетки п'є, але толку від них мало.

Тому доведеться знову телефон вмикати на звучний режим, щоб не дай Боже пропустити її дзвінок. Бо тоді голова з плечей полетить.
 

І я не жартую.
 

Глянувши на неї востаннє, я зачиняю кімнату й біжу на стоянку до своєї ластівки.

Сідаю всередину й чую краєм вуха, як грає мій телефон, який прямо вже скоро розірветься від цих дзвінків та повідомлень. 

Полегшено видихаю, бо телефонує Даня — і я не вагаючись, одразу беру слухавку:

— Привіт. Що там вже сталось? — Заводжу двигун, і як мені цей звук подобається.

— Привіт, служнице! А ти чого така засмикана? Твоя "мачуха" не давала тобі спати? — кепкує, падлюка. Мені навіть не потрібно бачити, що по той бік лінії він сміється з мене.

Хлопці, звичайно ж, знають, що я перетворився на "Попелюшку наших днів". І кожний з них, хто до мене зателефонує, то не впустить свій шанс підколоти мене. Придурки!

— Та в мене вже через неї паранойя почалась. Я як тільки почую звук якогось сигналу або повідомлення, то одразу перевіряю свій смартфон. Я скоро в психлікарню потраплю, коли в мене вже щось з головою. — Виїжджаю від гуртожитку, в душі радіючи, що декілька годин пробуду без Стефи. Набридла вже вона мені.

— А може вона придурюється? Ну щоб тебе перевиховати, так би мовити. — А хіба таке можливо? Зі Стефанією — можливо. Та вона дійсно може мене обманювати. 

Як я раніше не подумав?

— Ну і як же мені перевірити? — цікавлюсь, бо знаю, що сам нічого путнього придумати не зможу. А ударник — то геній по цим "приколам".

— Я до тебе після занять підійду. Тільки тобі треба буде два гіпси взяти. Підеш в мед.пункт і причаруєш дівчаток так, щоб вони тобі за "просто так" віддали селеніт[1]. А далі ми зробимо дещо. Але це вже потім.

— Не вчи вченого. Щодо дівчаток — не хвилюйся. Все буде в кращому вигляді. — Вимикаюсь, бо вже стою коло університету та поправляю свою шевелюру.

Ефектно заходжу всередину, де майже нікого немає. Дивлюсь на свій Rolex, але бачу, що він показує правильний час. Ніби ж пари вже повинні початись. Підходжу до вахтерки, яка ще з того моменту, коли я тільки-но переступив поріг ВИШу, спостерігає за мною — і запитую:

— А ви не знаєте, куди всі поділись? — Спираюсь на стійку.

— Сьогодні ж у всіх вихідний. Ти що, перевчився, чи що з тобою, дитино? — Який такий "вихідний"? Нічого не розумію. Абсолютно.

— А який сьогодні день, скажете, будь ласка? — перепитую, скоріше, в себе, ніж у цієї похилої жіночки.

— Так сьогодні ж субота, онучку. Тому всі по домівках сидять, — спокійно відповідає бабуся.

А я ледь себе стримую, аби не покрити цей заклад і особливо Стефанію трьохповерховим матом. Ну треба ж таке?!
Нікого тут матюкати не буду, а то ще бабця не так все зрозуміє. А ось сусідку не тільки сварити треба. А й вбити. Руки так і чешуться обвити її як удав, і повільно та болісно душити.

З мене параноїка зробила, так ще й дні забуваю рахувати.