Розділ 10

Стефанія

Прокидаюсь від того, що хтось дуже голосно розмовляє. І я вже здогадуюсь хто. Марк таким способом мститься мені за вчорашнє. Вчинила я трішки по-свинськи, не давши того аспірину. Так, я визнаю свою провину. Зовсім трохи. Але співмешканець теж не святий. Заслужив.

Але я так зрозуміла, що він вчора вже встиг полікувати свою голову в Насті(дівчата одні казали), цим самим організувавши собі пекло в чистому вигляді. Дівка як причепиться — ніяк не відтягнеш. Як же добре! Мені не довелось свою макітру напружувати для того, щоб придумати для цього засранця покарання.

Але вчора, після того, як я повернулась до гуртожитку, то застала Марка сидячим на підлозі та з безладом, який він наробив. Хотіла вже почати кричати, вдарити, зрештою, але помітила, що він навіть і не рухався. Просто сидів — і дивився в одну точку, про щось думаючи.

Я тоді була дуже шокована. Дуже. Ніколи його таким засмученим не бачила. Він же завжди усміхнений ходить, фліртує з усім, що рухається(вибачте, що так грубо!), мене дратує. А тут тобі таке. Я питала в нього, чи потрібна йому допомога якась, але він мовчав — і слова я від нього не почула. 

Хвилювалась навіть, бо гадки не мала, що могло таке статись, поки мене не було в кімнаті. Схоже, щось точно серйозне. Бо не могла нормальна людина зробити просто так погром в кімнаті. От не могла.

Так, я назвала свого сусіда, якого терпіти не можу, нормальною людиною. І вам не почулось, якщо що.

Але потім він перестав дивитись кудись, а розвернувся до мене та пильно зазирнув у вічі. Дивився так, ніби хотів побачити мою душу наскрізь. Ніби щось шукав у моїх очах. Але що? Ось цього я й не розуміла.

Так вдивлявся, що потім цей погляд мене переслідував вночі, коли тільки-но закривала очі. От що за халепа така? Мені хлопця й у реальності з головою вистачає. А тут ще й в сновидіннях з'являється.

І ось наслідок: я майже всю ніч крутилась з одного боку на інший — і тепер в мене голова просто тріщить, і складається таке відчуття, що вона зараз навпіл розколеться. Я ж поспала всього-на-всього п'ять годин. А це для мене катастрофічно мало.

— Стефане, вставай! На навчання треба. — Розплющую очі й бачу над собою Марка, який зараз сяє як нова вітрина.

Значить, він вчора просто прикидався? Чи що він хотів мені цим сказати? Щоб пожаліла його?

— Встаю, встаю. І досить вже перекручувати моє ім'я, а то почну називати тебе не Соколовським, — а Скотоловським, — буркочу я в подушку, подавлюючи свою лінь.

— Ти трохи там не знахабніла? — обурююється.

— А ти? — Визираю з-під ковдри й одразу ж закриваю свій рот рукою. Це не мій голос, а голос якогось Джигурди. В мене що, знову він пропаде на цілий тиждень?!

— Ти що, вчора їла морозиво й пила щось холодне? — Я лише киваю, бо це правда. Чомусь мені вчора саме такого й закортіло, бо вчора була неймовірна спека, і я не змогла втриматись.

Спочатку я, звичайно ж, з'їла морозиво, як леді. А потім захотілось ще водички. 

Ну ось маємо і "морозиво", і "холодну воду". Догралась, що тепер потрібно мовчати декілька днів. Уявляю, як радітиме Марк, бо ці дні будуть найспокійнішими в його житті.

Даремно сподівається, ось що я вам скажу!

Марк виходить кудись, а я ще сонно потягуюсь на ліжку та протяжно позіхаю. Але тут мою увагу привертає настінний годинник, який показує, що вже скоро буде дев'ята година. Можливо, я як завжди забула змінити батарейку і вони ще вчора були зламані? Перевіряю на телефоні, а там показує такий самий час, що й часомір на стіні.

То це виходить, що я проспала? З розуму зійти! От як я могла, га?

Швидко підриваюсь з ліжка, ледь не звалившись з нього, та біжу до дзеркала, щоб хоч свою мордашку привести в порядок. 

Це все через Соколовського! Бо якби він мене вчасно розбудив, то я б зараз не бігала, намагаючись влізти в свої джинси, — а зі спокійною душею прямувала до університету.

Він як знав, що треба тікати. Бо зараз я зла. Дуже-дуже зла. Але скажу йому це потім, бо нині мене ще чекає перша пара, на яку я не маю права запізнюватись. 

Чекайте-чекайте, але як я щось буду говорити, якщо в мене голос з'явиться тільки найближчими днями? Щось я про це не подумала.

Ну нарешті я виглядаю, як нормальна дівчина: причесана, одягнена. В такому вигляді й на люди показатись не соромно.

Різко відчиняю двері на себе — і тут з якогось дива Марк летить на мене. І я розумію, що зараз ми з ним обоє приземлимось на підлогу не в найкращому стані. Ну вдарюсь — то вдарюсь. 

Але Марк не розгублюється й хутко бере мене за талію, щоб моя спина не познайомилась з болючим долом. Він мене так і тримає, зиркаючи, при цьому. Хоч би сором чи скромність якусь мав. А то так нахабно роздивлятись мене заборонено. Йому — це точно!

Ну і що ти вже хочеш, дамський звабнику?

Ой, а що це він ще до мене нахиляється? А в очах самі бісенята грають? Що в нього зараз у тій голові?

"Поцілувати він тебе збирається!" — В голові з'являється така думка.

А мені щось від цих думок, аж якось не по собі стає. 

Так. Потрібно брати ситуацію в свої руки. 

Як тільки я можу говорити людською мовою, одразу ж заявляю:

— Клешні від мене свої прибери, будь ласка. — Він їх забирає, але не тоді, коли треба. І зараз я просто падаю на паркет.

— Ай, в тебе взагалі мозок поїхав? — говорю ледь не пошепки, бо на більше я поки що не здатна.

— Ну ти ж сама попросила, щоб я тебе не торкався. Що за претензії?

— Тобі що, все пояснювати треба? Можна було мене відпустити, коли поставив би в стояче положення, а не одразу кидати як мішок з картоплею. — Намагаюсь встати з підлоги, але біль у спині мені не дає виконати своє бажання.

— Господи! Чого я здибався саме з нею? — скаржиться. — Давай вже допоможу встати. І ніякого навчання сьогодні. — Підіймає мене з підлоги, немов пушинку.

Тобто, ніякого навчання? В нього що, там у верхніх шарах мозку кисень взагалі не надходить? Як я маю пропуститти заняття тільки через те, що один придурок кинув мене на землю?!