Розділ 9

Пісня до розділу - Imagine Dragons "Natural"

Марк

Ранок. Прекрасний початок дня для будь-якої людини. Але не для мене. В такий час я дуже злий. А сьогодні ще й на додачу з хворою головою, яку потрібно терміново рятувати.

Але як? Якщо навіть і очі розліпити не можу. Вони ніби поважчали.

А тут ще й цей «чудесний» звук на додачу. Люди, виключіть його хто-небудь, бо в мене зараз кров з вух поллється!

Коли я вже можу глянути на світ Божий(нарешті!), та проковтнувши слину, яка зараз мені нічим не допоможе в плані води, запитую:

–  А що вчора взагалі було? – Очі натикаються на Стефана, яка нависає наді мною. Вона що, хотіла мене вбити тишком-нишком?

Хай стає в чергу, бо я вже сам хочу вмерти, щоб не терпіти цю нестерпну біль.

– О, мій «любий» сусід прокинувся! – проспівує над вухом так, ніби робить це спеціально, щоб мені ще гірше стало.

А куди ще гірше? Якщо в довбешці так гуде, а в роті, неначе в пустелі Сахара.

– Можеш, будь ласка, позбавити можливості бачити твою щасливу фізіономію. Не бачиш, як мені кепсько. – Перевертаюсь на інший бік, накриваючись простирадлом з головою.

– А ось це вже ні! – І тупо бере розкриває мене проти ж моєї волі.

Що за нахабна жінка? З якого тіста вона взагалі зліплена?

– О-о-о, в мене таке відчуття складається, що в мене через апарат, яким я слухаю зараз всі мізки витечуть. Виключи цей будильник, а то я його зараз розіб’ю  до бісової матері!

– Сам вставай і вимикай. І скажу тобі одне: мозок витікає, коли він є. А в тебе його, я так бачу, що немає. – Гей, а чого це вона на особистості переходить? Але вона справді має рацію.

Я точно не знаю, де була моя клепка, коли я вливав у свій організм віскі та текілу. Не по черзі, а майже одночасно.

І тепер макітра просто розривається.

Терміново потрібний розсіл, або будь-який алкоголь, щоб мені стало набагато легше  – і я міг думати більш спокійніше.

Але давайте вертатись у реальний світ, де ропи мені й близько не бачити. А тим більше, алкоголю.

Руда мені точно такого не дасть. Навмисно буде мучити бідного смертного.

Дожився, що СЕБЕ називаю «умирущим», коли мені друзі кажуть, що я «безсмертний».

Може якось придобритись до цієї панянки  – і тоді точно отримаю бажане?

Вирішено.  Операція «Розсіл» оголошується відкритою. І я точно отримаю його від Стефана будь-якою ціною.

Встаю так, як зараз можу. Тобто  – охкаючи, та тримаючись за голову. Не зі швидкістю світла, як зазвичай, а десь як равлик. Взагалі, можу піднятись з ліжка  – це вже добре. В деяких, ось буває й таке, що ноги відбирає.

Так що, я ще повинен дякувати(тільки не знаю кому) за те, що взагалі стою на нижніх кінцівках. Хоч якось, але стою. Це вже прогрес. І це означає, що вилікуватись від похмілля можливо.

Сусідка вже кудись пішла, а я починаю шукати хоч щось від цього болю. Мені конче треба аспірину, але я його теж в аптечці чомусь не спостерігаю.

Це може означати тільки одне: вона його десь сховала. От зараза мала! Тобто вона взагалі хоче моєї смерті?

А чого я питаю? Це ж очевидно. Тут мала дитина навіть здогадається.

Я не хочу помирати так жорстоко.

В голову надходить дуже гарна думка: а що, як можна піти по інших кімнатах і попросити в них пігулку?

Одягаюсь і виходжу на коридор, де вже стоять ті самі дами, з якими я спілкувався, коли стовбичив у черзі, щоб помитись.

Тільки ж треба підходити на таку відстань, щоб вони не злякались мого перегару.

– Привіт, дівчата! А мені потрібна ваша допомога. – Махаю їм рукою в знак привітання, а вони мені у відповідь скромно посміхаються.

Але тут до мене наближається найсміливіша з усіх панянок  – Настя, здається. Ну-ну, я гляну, як ти будеш коло мене стояти і дихати.

– Я можу тобі зарадити. – А ось це речення мені вже до вподоби. – Але за однієї умови: ми підемо на побачення. – Ого! Оце заяви. Я здивований. Приємно здивований.

– Добре, – не подумавши, ляпаю.

Мені зараз важливо те, що мене буде врятовано. І я не помру. Ура!

А щодо рандеву, то сходжу там один раз  – і нічого не станеться. Я що, маю весь місяць тухнути через одну мадам?

А ось це вже ні!

Якби вона була б добрішою, то можна було би пофліртувати з нею та сходити кудись. А так, як ця відьма мене ось прибити хоче, то дзуськи їй, що буду слухняним хлопчиком.

– Тоді пішли до моєї кімнати, я тобі дам аспірину. – Вона йде вперед, а я чимчикую за нею, щоб не загубитись.

Ми переступаємо поріг її володінь  – і я одразу падаю на постіль, бо ноги то болять як у старця. Настя дістає свою аптечку та витягає з неї моє спасіння  – анальгін.

Боже, дякую тобі, що послав мені цю святу людину, яка трапилась на моєму шляху! Я твій боржник. Зуб даю.

– Ось. Знайшла тільки таке, але я впевнена, що воно тобі поможе. – Простягає мені цю чарівну пігулочку від ранкових хвороб[1].

Я ще ніколи так не радів таблеткам, якщо чесно. Завжди старався пити їх у крайньому разі, коли саме приспічить.

Але сьогодні я її вистраждав, як круто це не звучить.

Соловей думала, що всі люди такі, як вона й не допоможуть. А воно виявилось все навпаки.

Помиляєшся, дорогенька! Бо я знайду вихід з будь-якої дупи. Я ж Соколовський. А сокіл  – це хижа пташка, яка добивається свого.

Тому цей «соловейко» ще пошкодує, що не дав мені нормально поправити здоров’я.

Запиваю аспірин водою(до останньої краплі, бо так сушить), після чого віддаю склянку дівчині, та кажу:

– Ти  – моя рятівниця. – Усміхаюсь щиро й полегшено видихаю.

– Та що ти таке кажеш? Це ж просто ліки, – бентежиться вона.

– Моя сусідка по кімнаті вважає, що краще дати своєму несправжньому хлопцю померти, аніж допомогти йому.

– Тобто? Ти хочеш сказати, що ви – просто співмешканці? – з недовірою перепитує.