Розділ 8

Марк

Я сьогодні встав дуже рано, навіть не дивлячись на те, що вихідний. Мені ще потрібно буде придумати причину, щоб вийти з цього клоповника.  І доставити подарунок для Ская у вигляді стриптизерки, бо в нього нині день народження.

Сьогодні ми маємо право, щоб відірватись по повній. І ніякі мегери не завадять цьому дійству. Вони навіть не знатимуть, де ми знаходимось і що саме святкуємо. Але якщо навіть і дізнаються — то все одно ми будемо далі собі розважатись.

Хай совість мають! І так вже цілий тиждень мізки наші пропилювали. Хай дадуть нам хоч один день, щоб від них відпочити.

Дівчина ще солодко спить, обіймаючи свою подушку. А я надумую, що саме зараз можна в мережі оголосити про наші стосунки.

Не знаю, що зараз мною керує, але це точно не здоровий глузд. Щось інше. Уявляю, як вона буде здивована. Хоч би не вбила від "радості". А то ця мадам може.

Тільки потрібно її сфотографувати. Прямо зараз.

Витягнувши телефон, роблю декілька кадрів і швиденько додаю їх собі в профіль, підписавши: «Моє серце вже зайнято».

І обов’язково позначаю її на світлині, щоб усі знали, хто «вкрав» моє серце. Ось і довгоочікувана "слава" до неї прийде. Ще дякувати буде, впевнений в цьому.

Моя невеличка помста за вчорашнє. Я в такому шоці був, коли вона несла якийсь нонсенс про те, що вона — моя наречена, яка ще й вагітна.

ВАГІТНА, Карл!

Скільки потрібно мати мізків, щоб таке придумати? Хоча, я тут також винен і сам, бо не потрібно було ту дівчину саме сюди приводити. Хотів перехитрити Соловей, а виходить, що перехитрив самого себе. Треба було зняти собі в готелі номер — і всі були б задоволені, й я б не отримав два ляпаса за брехню Стефанії.

Поки ще тихо в кімнаті, мені на електронну пошту приходить зразок дипломної і я смачно виражаюсь:

— ******* не зрозуміло!

І я вже готовий розбити цей ноутбук і послати цю дипломну дуже далеко. Мені цікаво, хто придумав таку каторгу? 

Там зверху Всевишній думає, що одного покарання у вигляді рудоволосої мені замало, так вирішує, що я маю писати ще цю працю. Там ще разом з ним, напевно, у радниках сидить мій "улюблений" куратор — Медуза Горгона. То вона придумала таку розправу наді мною. Сто відсотків ця сварлива жіночка.

Стефанія

Я собі спокійно додивляюсь свій десятий сон, в якому якогось біса є Марк. Він мене в реальному житті не залишає в спокої, так ще й тут з'являється. Що ж ти мене переслідуєш? 

Але мені доводиться прокинутись, бо мій дуже "добрий" сусід вирішив покричати з самого ранку. Ще й матюками. Я сонно потираю очі й зівнувши, питаю:

— Що тобі не зрозуміло?

Знаєте, що я зрозуміла? Що необхідно змінювати тактику спілкування з цим хлопцем, бо він скоро з’їсть мої нерви своїми вибриками та капризами. Буду спілкуватись як з дитиною. Старатимусь бути терплячішою до всього, що він витворятиме. Можливо, хоч так з нього якийсь толк буде.

— Костя скинув матеріал для дипломної. — Показує на монітор, на якому відображаються якісь рахунки та цифри, в яких я не дуже розуміюсь, бо економіку я вчила тільки в школі. — Повна маячня!

— Це не дуже так і складно. Тобі просто потрібно читати все дуже уважно, щоб зрозуміти, що вони від тебе вимагають, — намагаюсь пояснити, але це кепсько в мене виходить.

— О так! Зовсім не складно.

І як запитується він дожив аж до магістратури? Я не розумію. Ой, вибачте, як я могла взагалі забути, хто він у нас такий…

Дивлюсь на те, як він страждає і вирішую трохи допомогти йому, бо цю дипломну в такому темпі допишуть тільки його правнуки.

Розвертаю до себе його ноутбук і бачу графіки з економіки, які судячи з усього, йому скинув якийсь Костя.

— Що ти вже встиг зробити?

— Е-е-е… — Чухає потилицю, і це означає, що в цій справі він — дуб-дерево*.

Та допоможіть мені хто-небудь, будь ласка! Таке відчуття, що в нього взагалі мізків немає, а все що він уміє – тільки співати. Я з ним сама просто не впораюсь. Як можна було так свій розум запустити?

Вирішую залишити його віч-на-віч з "проблемою №1", бо потрібно готувати сніданок для цього горе-мученика.

Годину по тому...

Нічого не змінилось. Нічогісінько! Як сидів за тим ноутбуком – так зараз сидить і незрозуміло кліпає своїми очима, нічого не усвідомлюючи, що від нього всі хочуть.

— Ти хоч найпершу сторінку зробив?

— Ну… — мнеться він.

Ясно. Зрозуміло.

Зітхнувши, сідаю біля цього ідіота, який вже на мене витріщається замість того, щоб думати макітрою, яким способом можна виконати ті завдання.

Дивлюсь на приклад головної сторінки, яку надіслав його одногрупник, і говорю:

— Роби подібну. Тільки від себе.

— Наче я такий вже дурний і не знаю… — фиркає він і починає робити те, що я йому кажу.

За двадцять хвилин Соколовський розв'язує цю "важку" задачу і задоволено промовляє:

— На сьогодні все. — І захлопує пристрій.

Ненадовго його вистачило, але перший крок вже зроблений — і відступати пізно.

— Якщо ти так будеш робити свою дипломну, то в тебе не вийде її закінчити, — висловлююсь серйозним тоном, застеливши своє ліжко.

— Чого це раптом?

— Бо ти вмреш, а твоїм дітям та онукам доведеться доробляти працю діда.

— Яка розумна, — кривиться й кидає мою їжу собі до рота. – А де хліб?

Ось вам і «дякую», і «будь ласка». Невдячна падлюка — ось хто він.

— Будь-де, але точно не в цій світлиці.

— В магазині? — перепитує хлопець, примруживши очі.

— Бінго! Думала, що ніколи не здогадаєшся, — весело гмикаю.

— Я не можу їсти без хліба! — Та він колись буде задоволений чи ні? Постійно чую, як йому щось не подобається. Я теж не в захваті від твого перебування на моїй території, але я ж відкрито про це не кажу.

— Іди в магазин, – скрегочу зубами. — Або не їж.