Розділ 7

Марк

Як тільки я прочитую повідомлення від продюсера про те, що ми скоро їдемо в тур, я вже подумки проклинаю його.

Ні, ну справді, от навіщо нам саме ці дівчата в турне? Що вони там будуть робити? Дратувати нас? О, так! В них це прекрасно виходить.

Я зрозумів би, якби поїхали нормальні панянки, а не ось ці навіжені. Їхні макітри зовсім не знають, що таке дружба зі здоровим глуздом.

А відьмина, то взагалі не знайома з цим словосполученням.

Так... Розробляємо план операції, яка має назву «Збісити відьму». Назва дуже вдало підходить під характеристику Соловей.

Всі думають, що ця дівчинка — ангел, яка навіть і мухи не скривдить. Але коли ми з нею залишаємось на самоті, то вона перетворюється на Сатану, і мені тоді, ой, як не солодко.

Зараз дивлюсь на цю "прекрасну" дівицю, яка лежить на ліжку й щось бурмотить. Але її слів я не можу розібрати, як завжди. Напевно, знову щось говорить на своїй "чаклунській" мові. 

Декілька хвилин так сиджу, спостерігаючи за нею, поки мені не приходить на пошту повідомлення від мого куратора щодо дипломної праці. Ще тільки цього не вистачало!

Але... можна змусити свою сусідку допомогти мені. Це буде "невеличка" помста за її вибрик з моїм авто.

Бо сам я це не зроблю, чесне слово! Навіть якщо продам свою душу Дияволу. Або потрібно ще когось сюди припрягти.

Я все-таки сподіваюсь, що у цієї жінки, яка вже дрімає на сусідній постелі є серце – і вона не залишить мене віч-на-віч з цим письмом.

Хоча, я вже в цьому сумніваюсь!

Поки ще Морфей не бере мене в свої обійми, вирішую зайти до спільного чату і повідомити хлопцям "радісну" новину. Просто цікаво, яка в них буде реакція. 

«Ви вже чули «круту» новину?» - пишу їм, і сподіваюсь, що вони зрозуміли, що це сарказм.

«Ще ні. А що вже сталось?» - відписує швидко Натсу.

Всі інші також пишуть, що теж не знають, що вже могло трапитись. То виходить, що я перший, хто дізнався.

«Ми їдемо в тур.» - друкую я.

«Так що ж тут поганого?» - дивується Влад, а я тихенько сміюсь, бо зараз він прочитає те, чого б він найбільше всього не хотів. І тоді побачу, чи буде бек-вокаліст так чудуватись, чи ні.

«А погане тут те, що дівчата теж їдуть з нами!» - А злість в мені так і кипить.

«Це повна ****!» - Зараз я себе так і відчуваю.

«І що будемо робити?» - питає Даня, який тільки-но з’являється у мережі.

«Я пропоную ось що: довести їх так, щоб самі не поїхали з нами в тур. Але якщо ці дівки витерплять нас й поїдуть(не дай Боже!), то зробити все, щоб вони швидко кинули нас. Тільки щоб про це не знав продюсер. Бо нам тоді точно буде.» - Усміхнувшись самому собі та своїй голові, що змогла таке придумати, я пропоную таку ідею друзям.

Вони всі її підтримують. От що значить справжня дружба! Дуже радий, що в мене є такі друзі, з якими не страшний і вогонь, і вода!

Але зараз пізно щось робити, тому я можу ще лягти поспати...

* * *

Очі розплющуються від того, що сонце настирливо намагається дістатись до мене крізь штори. Я довго противлюсь йому, але тут разом зі мною ще в нерівний "бій" вступає будильник, який невідомо звідки дзинчить. Я із заплющеними очима стараюсь намацати смартфон. Але, на жаль, ця спроба невдала. Тому мені доводиться лише позіхнути, та підняти свій зад з ліжка, щоб вимкнути цей звук.

О, диво! Телефон знаходиться аж на підлозі. Тільки як він там опинився? 

Швидко підіймаю його з долу, та залишивши його на столі, прямую до душової, де вже вишикувалась ціла колона з жителів інших кімнат.

Мені що, потрібно ще з ночі там стояти, щоб помитись? Це такий закон тут діє: хто встав — того і капці? Ну тут не капці, а хто перший покупається. 

Ну а що я хотів? Це гуртожиток, а не мій власний будинок, де я собі сиджу в тій ванній скільки хочу. 

Поки чекаю своє черги, позаду себе чую дівочі розмови, які тільки про одне — це про наш рок-гурт. Ну я й вирішую, що чого мені потрібно втрачати свій шанс познайомитись з такими гарненькими дівчатами. Фортуна прямо сьогодні на моїй стороні. Можливо, ще вийде з кимось із них сходити на побачення, а там... 

Розвертаюсь до них, і натягую на вуста свою найзвабливішу усмішку, починаю свій флірт:

— Вам привіт передавали. — А вони аж червоніють, коли бачать, хто саме до них це каже.

Панянки оточують мене з усіх сторін і зацікавлено запитують: "Хто?"

— Моє серце!

Прекрасна половина людства бентежиться, а я лише всміхаюсь їхній реакції. Відчуваю себе зараз щасливою людиною. Я ж без залицянь — як Спайдермен, який не літає. Тобто ніяк. Фіґлі-миглі — моє друге ім'я. Ну як можна жити з однією, коли навколо багато гарніших дівчаток? Для мене це не зрозуміло.

Ми з ними ще трохи базікаємо, поки ряд студентів, які стоять переді мною не починають розходитись по своїх кімнатах. І я швиденько вже хочу втекти від дівчат, бо вони трішки дістають своїми питаннями. А я ще думав, що вони нормальні.