6 розділ

Марк

Після завершення занять, я надумую їхати додому. Не до гуртожитку, а до свого будинку, де виріс, і де мене чекає сестра.

Я ж турботливий братик, і маю оберігати цю бунтівницю від різних «кавалерів», в яких у голові тільки дівчата. Зізнаюсь, я теж був таким. Та що там казати – я й зараз такий. І мене все влаштовує!

Я її добряче дратую, коли щось забороняю, але вона - ще та шантажистка, яка уміє правильно смикати за потрібні ниточки. То можна сказати, що ми один одного варті. От що називається взаєморозуміння!

Вийшовши з вишу, я відчуваю, що мій телефон в кишені аж тремтить від вібрації й витягнувши його, я одразу беру слухавку.

– І знову привіт! – каже Натсу на іншій лінії.

– Привіт. Що вже таке? – хмикаю.

– Тут мені телефонують і кажуть, що я маю забрати твою машину. – А я аж дивуюсь, бо з якого це дива телефонують йому за мою ластівку. – Я її тобі під університет піджену.

– О'кей. А чому вони телефонували до тебе? – цікавлюсь.

– Сам не знаю, – відповідає він. – Я зараз вже приїду.

І вимикається. А мене так і мучить питання, чого ж йому зателефонували, а не мені? Я ж свій номер залишав.

Вирішую, ще посидіти й почекати, поки приїде клавішник. Але тут, краєм вуха, чую відлуння мелодійного голосу Стефанії й повертаю голову в той бік, де вона стоїть і декілька хвилин спостерігаю, як вона активно щось жестикулює руками. Скоріше за все, придумую ще якусь пакость мені. В неї справді приємний голос, а це означає, що й співає дівчина також гарно.

"Так-так, а що це ми так роздумались і поринули в рожеві мрії? Ви ж наче терпіти один одного не можете?!" - А це вже прокидається мій здоровий глузд, який явно протестує і хоче викинути дівчину з моєї голови.

"То Стефанія мене терпіти не може, а я поки що до неї нормально відношусь." - твердить моє серце, яке намагається переманити мене на свою сторону.

Піднявшись зі свого місця, прямую до дівчат. Підійшовши ближче, я всіх їх впізнаю. Виявляється, що це дівчата Ская та Дані.

Вони що, всі троє – подруги? Тільки ще цього не вистачало! Ось це ми з хлопцями й страждатимемо! Вже уявляю, як ця "свята" трійця палитиме нас на вогнищі, при цьому злобно хіхікаючи, бо не виконали того, що вони попросили.

Як же добре, що я з цією відьмою(до біса, гарною!) лише один місяць! Це я сказав? Точно ні. То просто вівсянка подіяла так на мене. Саме вона.

Дивлюсь на Стефанію, яка практично замовкає на півслові й чудується від того, що я взагалі підійшов до них. По її погляду бачу, що вона взагалі сьогодні не планувала зі мною бачитись, тому й бере дівчат за руку та спішить йти.

А я ж не дам цьому статись!

– Вибачайте, дівчатка, але я забираю свою пані! – Виростаю як з-під землі перед ними й беру гнома за руку з метою, щоб забрати.

А вона стоїть струнко, як воїн в армії й по-доброму взагалі не збирається йти.

До чого ж вперта, відьма!

– Нікуди я з тобою не ступатиму. А раптом ти мене не додому відвезеш, а десь до лісу, щоб мене пришибити? Я ще не хочу помирати так рано.

Я що, схожий на серійного вбивцю, якому тільки й потрібно позбавляти життя дівчат? Тільки що з мене зробили безжальну кровопийцю, яка тільки всіх десь прикінчує і живе собі спокійненько. Супер.

– Ну раз ти не хочеш іти – то будемо використовувати інші методи пересування, – кажу спокійно та хочу підійти ще ближче до "своєї" міледі.

Але мені шлях загороджує Елайза, яка вигукує зі злістю:

– Ти що, зовсім очманів? – Я лише сміюсь з її тону.

Зі смішком проходжу повз брюнетку та наближаюсь до Стефанії й під її здивоване "Ох!" перевертаю її через своє плече й несу тільки в потрібному мені напрямку.

Поки пру цю мадам, яка вже не на жарт розбушувалась і колошпилить мене, я подумки регочу з цієї картини. Уявляю, як зараз це з боку виглядає. Мене вже самого на справжній сміх тягне. 

А ще вона мене посилає на три веселих букви. Я розчарований. А я ж думав, що вона – вихована дівчинка, яка ніколи не вживає нецензурну лексику в свою балаканину. 

Дійшовши до місця, де вже стоїть на місці моя ластівка, біля якої вже собі курить Натсу, я акуратно опускаю дівчинку на землю. Бо якщо я ще її вкину — то горіти мені в пеклі до кінця моїх днів. Відьмочка організує всі умови для того, щоб я звідти не вибрався.

– Бачив, як я її приніс?

– Бачив, бачив. — Проводить поглядом по Стефанії з ніг до голови, скептично усміхнувшись.

– Ти ж будеш у суботу з нами йти до клубу? – перепитую, бо щось чувака понесло. Став ще мовчазнішим, ніж був до зустрічі з Сакірою(якщо не помиляюсь).

— Авжеж. Мені потрібно відволіктись від «своєї» стерви, — говорить похмуро й викидає окурок на асфальт.

— Дякую, що привіз тачку. Я ж без неї — як без рук. — Радію, ніби дитина, яка цілий місяць не бачила солодкого, а тут дали доступ до улюбленого. — Тоді, зустрінемось вже в суботу. — І хлопець йде в своєму напрямку.

А я ж на радощах з усіх сторін обходжу своє авто і дивлюсь, чи не має ніде подряпинки, або ще чогось. Зиркаю на капот, в страху побачити там той клятий надпис, але видихаю зі спокійною душею, бо його зовсім немає. І машина виглядає так, ніби її щойно привезли з автостоянки.

До мене повільно чвалає Стефанія, яка, здається, не дуже рада тій новині, що її "витвір мистецтва" просто прибрали з моєї крихітки. Ай-яй, які ж погані люди, ці працівники СТО! Зовсім не оцінили роботу художниці "вищого" рівня!

— Для чого ти влаштував цей цирк? – Її губи напружуються в одну тонку лінію.

— Ну я ж тобі маю якось віддячити за те, що два дні проходив без своєї машини, чи ні? – Наближаюсь до неї ближче й ближче.

А вона щось вже так напружується... Невже я зміг її засоромити?

Відкривши дверцята свого легковика, я вичікую поки «моя» дівуля сяде всередину. Але вона зовсім не квапиться застрибувати на переднє сидіння, а стоїть і дивиться кудись. І судячи з її поглядів — руда збирається кудись змитись, щоб я її не діставав.