Розділ 5

Стефанія

Проснувшись, я хутко біжу до купеля*, щоб помитись першою і приготувати «своєму» хлопцеві сніданок. Він все-таки заслужив, бо допоміг мені вчора якоюсь мірою.

З мокрою головою кваплюсь на кухню й розпочинаю куховарити. Але тут заходить Настя, яка ставить мені питання:

— А для кого це ти готуєш сніданок?

А їй яке діло до цього?

– Коханій людині, а що? – не розвертаючись, озиваюсь їй.

Мені аж самій смішно через свою брехню стає, і я себе ледве тримаю на припоні, щоб не захіхікати.

– Коли це в тебе з’явилась кохана людина? Ти ж усі залицяльників відштовхуєш від себе, – підозріло придивляється до мене, аби уловити, чи правду я кажу, чи ні.

– Ну з’явилась то з’явилась, – хмикаю. – Я що, не людина? Не маю права на щастя?

– То хоч скажи, хто він, – доскіпується панночка.

Що ж вона не заспокоїться то ніяк?

– Обіцяй не падати в забуття, – приказую, – бо  це -  Марк Соколовський.

І тут я чую краєм вуха, що щось валиться на підлогу. Обернувшись, я спостерігаю за Настею, яка вже від почутого просто простяглась на паркеті.

– Я так і знала, що ти впадеш від цього, — підтверджую я, допомагаючи їй піднятись.

Вже коли дівуля стояла на ногах, вона промовляє:

— Ну чому він вибрав саме тебе? Чому так все несправедливо! – вередує, ніби маленька дитина, в якої забрали улюблену іграшку.

Зготувавши вівсяну кашу, та не звертаючи увагу на дівочі схлипи, я плетусь ходою від стегна до своєї кімнати. З'явившись в своєму покої, мигцем бачу, як спить сном правденика Марк, чиє покривало сповзло до пояса, і в мене є "унікальна" можливість споглядати за його м’язами.

Але ж, я не така!

Тому не роздумуючи, берусь будити цього сплячого красеня.

– М-м-м, яка ж ти ненаситна! Тобі ночі було замало? – белькотить хлопець, усміхнувшись, і відвертає своє тіло до іншого боку.

Я вже одразу осмислюю, що йому сниться щось таке розпусне, що він навіть від цього вставати не хоче.

Так і знала, що коли він відсипляється – тільки одне в його дурній голові! Та він навіть коли не куняє, то про це думає.

І я знову торсаю його за плече й гуторю:

– Підйом, дурнику! Ти в гуртожитку, а не в себе вдома! – А в нього нуль реакції.

Тоді будемо чинити зовсім по-іншому.

– Марку, сонечко моє, вставай! – ніжно говорю я, гладячи його по щоці.

Боже, просто повірити не можу, що це я роблю! Сама ж божилась, що ніколи не буду торкатись цього ідіота.

Але тут тільки він винен. Так, саме він. І більше ніхто.

– Соловей, дай мені ще поспати! – відкривши одне око, хлопак мене шугає поглядом, ніби зчудувався від моїх маніпуляцій.

І ще й так дивиться на мене проймаючим поглядом.

– Яке поспати? В тебе сьогодні пари, а також  дипломна на носі, яку маєш швидко написати! – сердито кажу, намагаючись втовкмачити в його дурну довбешку всю важливість навчання.

– І ти мені допоможеш? – запитує він, піднявшись з постелі.

– Не знаю, – лише розводжу руками. – До речі, сніданок вже готовий. Не можу я тебе залишити голодним на весь день, – посміхнувшись, простягаю йому мій кулінарний вид мистецтва.

– І чому ж не зоставиш? Закохалась? – грайливо цікавиться він, а я лише закочую очі.

– Бо мене приб’є твій продюсер, – зітхнувши, відвічую йому я.

– О, ні! Ти розбила мені серце. Я вмираю, – трагічно висловлюється юнак, хапаючись за серце.

– Актор, якого ще потрібно тільки пошукати! – говорю те, що довго сиділо в голові. – Ти в курсі, що за тобою театр плаче великими сльозами? Чому ти не поступив на театральне? Дивись ще, можливо, актором станеш! 

– Театр – це не моє, – перечить мені хлопець і починає одягатись, – а от музика – це те, що потрібно для мене.

Які ж ми самовпевнені.

– Як добре, що ти не голий спиш! – полегшено лепечу я, зачісуючи своє рудувате волосся.

– А чому це добре? – І тут я усвідомлюю, що ляпнула зовсім не те, що потрібно.

Зараз ще почне мене обзивати збоченою.

– Бо якби ти спав в чому мати народила, то я б тебе точно придушила!

– А я вже подумав, що ти - ще та розпусниця й вже хотів від тебе втекти, – мовить молодик, дивлячись у дзеркало.

– Ну то тікай! Мені ж легше буде! – скриплю йому,  паралельно малюючи першу стрілку на повіці.

– Не дочекаєшся! – запевнює мене Соколовський і підбиває мою праву руку, через яку в мене виходить не акуратна лінія,  як повинно бути, - а бозна-що.

– Соколовський! Та що ж, ти за придурок такий? – повернувшись до нього, крикнула я.

А він сміється. Розумію, що зараз в мене вигляд не на всі сто, але це не привід так кпитися з мене!

Я швидко дістаю свою міцелярну воду, щоб змити це «диво краси» зі свого обличчя, поки воно не засохло.

- Якщо ти хочеш пробути тут цілий місяць і не вмерти раніше терміну, то рекомендовано послухати те, що я зараз буду казати, - промовляю твердим тоном, коли вже повністю все стерла. - По-перше: ніяких дівчат у цій кімнаті.

- Навіть тебе? - усміхається криво.

- Крім мене, звісно ж! Не приводити своїх "подружок" сюди, бо я по сто разів не збираюсь робити дезінфекцію.  По-друге: не чіпати мої речі без дозволу. По-третє: прибирати за собою. Я не дозволю мою гарненьку кімнатку перетворити в хлів.

І поки я стою розповідаю всі закони цієї кімнати, ловелас просто дивиться на мене й гаденько вишкірює свої білі зуби.

- Тепер моя черга? - Вставши, підходить до мене, підносячись на півтори голови. Порівняно з ним, я просто крихітка. - У мене є тільки одне правило: ніяких бісових правил. Запиши собі це на чолі, сонечко. І ти про це будеш завжди пам'ятати, коли дивитимешся у дзеркало.

- Чай на столі! - сичу я, а потім йду геть.

Настрою вже в мене не буде, тому буду собі тихенько скрізь сидіти, а то я – людина імпульсивна, і якщо зранку доброго гумору від мене не буде, то краще не чіпати, бо на всіх погиркаю і легше не стане.

Вже зайшовши до корпусу, там до мене наближається Елайза і каже: