Розділ 4

Марк

Нарешті ці пари закінчились, і я можу спокійно видихнути. Зараз потрібно їхати до студії на фотосесію з друзями.

Попрощавшись з однокурсниками, я прямую до найближчої станції метро, щоб дістатись до телестудії, бо від ВИШу дуже довго йти.

А зараз міг би дістатись офісу на своїй автівці. Але давайте повернемось у реальність і поміркуємо через кого таке могло статись.

Правильна відповідь: через ту кляту руду.

Тепер доведеться проїхатись на цьому транспорті, на якому взагалі буду перший раз.

Я поки сиджу в цьому вагоні в окулярах, на мене якось так косо дивляться люди.

Тепло надворі, а людина в окулярах возсідає.

«Дивина» така, що скажеш?!

                                   ***

Зайшовши всередину офісу, я підіймаюсь ліфтом на двадцятий поверх.

Чесно кажучи, гадки не маю, яка буде тема сьогоднішньої фотосесії.

Переступивши поріг кімнати, де все це має відбуватись, я бачу всіх своїх п’ятьох друзів, які сидять собі й про щось теревенять.

Але я ж маю їх якось перервати:

– Хай, лінивці! – вигукую з порогу я й підійшовши до них, сідаю на крісло.

– Хай! – мовить Влад і тисне мою руку.

І всі інші також зі мною так вітаються.

– Та і як у вас з тими дівчатами? – випитую у друзів. – Бо моя мене вже конкретно дістала! – скаржусь їм, бо знаю, що в них така сама проблема.

– Мене не дістала. Постійно мовчить, і погляд як у Снігової королеви, – говорить Натсу й насуплюється.

– Ого, тут вже хтось закохався? – підколює хлопця Скай, сміючись.

За що отримує від мене удар під ребро. Жартовний, звісно.

– Та не в тому діло. Вона наче як якась відчужена ходить! От мені й цікаво, що з нею таке? – пояснює причину своєї мовчазності клавішник.

– А чим тебе конкретно та руда дістала? – розпитує Даня.

– Вона вигнала мене з ліжка й написала на моїй крихітці «САМОЗАКОХАНИЙ ІНДИК». І сказала, що це – тільки початок. Тільки один день із нею прожив, а вже дратує так, що готовий прибити! Вона також співає, уявляєте?

А вони…вони почали сміятись, ледь не попадавши з крісла!

От ненормальні! Тут їхній найкращий друг розповідає про свої страждання, а вони ржуть, як коні.

– Вибач, але ми всі шоковані від того, що ця червоножовта тебе так поставила на місце, – угомонивши свій регіт відповідає за всіх хлопців Адріан.

– Та я цій малій ще покажу! – злісно вигукую я, але у дверях бачу мініатюрну брюнетку з фотоапаратом у руках, яка, скоріше за все, злякалась моїх слів.

Вона з острахом проходить по кімнаті й дивиться на Кая здивованим поглядом.

– Ти що, мене переслідуєш? – цікавиться гітарист, а дівчина аж червоніє.

Чи то від сорому, чи від злості?

– Та дуже ти мені й потрібен! – з сарказмом відказує дівка, яка вже налаштовувала фотоапарат. – Я прийшла, щоб фотографувати вас!

– Ну то фотографуй! – викрикує Кай, підійшовши до неї.

– Для початку – переодягніться! А потім вже будемо про щось говорити, – каже студентка й ми всі разом плентаємось до роздягальні.

Коли ми вже в коридорі, я говорю Скаю:

– Оце тобі й зухвальна дівчинка дісталась! Співчуваю вже наперед, – сміючись, плескаю його по плечу.

– За що, шефе? – питає мене, коли я ще даю запотиличник, шуткуючи.

– Що з мене сміялись! А в тебе така ж сама ситуація.

Убравшись у свої костюми, які були в стилі року, ми увіходимо назад до вітальні, де вже чекає нас ця мила голубоока дама.

«Лайза» – прочитав на бейджику її ім’я.

Досить таке екстравагантне ім’я. Перший раз про таке чую. Таке тільки собакам дають. Не знаю, чого її батьки так познущались над нею з цим назвиськом.

– Ну якщо ви вже перевдягнуті, то прошу на знімальний майданчик! – каже вона й посміхається.

                                       *******

Фотосесія минула добре! У всякому разі, в мене, а ось у Кая – ні.

Він постійно сперечався з цією Елайзою, бо нашому гітаристу не подобалось, що саме ця дівчина фотографує!

Все-таки, щось між ними сталось, що вони зараз сбе поводять, як кіт із собакою. Цей же ідіот не зізнається!

Треба буде вийти десь посидіти й зняти стрес. Але це вже потім.

Зараз мені потрібно придумати, що робити з цією Стефанією.

Озброївшись окулярами, я йду до гуртожитку…

До бурси пройшов не поміченим. І це вже радувало!

Але всередині, в проході зустрічаю якихось хлопців, які, здається,  мене впізнали.

– Це ж цей... Як його? – починає згадувати, якийсь щупленький хлопчина.

А всі інші просто стоять й розглядають мене.

Таке відчуття, що я мавпа в міському зоопарку й всі тупо прийшли повитріщатись!

Я ж така сама людина, як і ви. Ну майже така сама. Просто в гуртожитку ніколи не жив.

– Марк Соколовський, власною персоною, – підтверджую їхні здогадки й простягаю їм руку.

– Я Саша, – промовляє цей миршавий, – А це Паша, Матвій і Артем, – показує на хлопців, які стовбичать поруч.

– А на що це ви збираєте? – цікавлюсь, бо бачу гроші в руках Саші.

– На гарячу воду. Ти ж також будеш тут жити, тому маєш здати гроші, – мовить Паша.

Ну здам, якщо потрібно.

– Скільки? – хмуро запитую.

– П’ятсот, – відповідає один із парубків.

Простягнувши їм купюру, я прямую до своєї кімнати.

                                 Стефанія

Я собі спокійно друкую й шукаю все про рок-музику та про «Bad Dreamers». Тут про них у мережі нічого немає!

Доведеться в Марка все запитувати.

Я про це думала в останню чергу, бо сподівалась на свої сили.

Але тут у кімнату заходить він… Ще й такий задоволений! Що вже його так порадувало?

Що машинку свою відмив?

В мене є ще багатенько фарби, так що декілька разів ще можна буде провернути подібне.

Хай не сподівається!

– Що ти сяєш, немов мідний таз? – доскіпуюсь з усмішкою я, відриваючись від монітора.

– Приятелів собі знайшов, – весело говорить він.

– Та і як їх звати? – питаю у свого сусіда.

– Саша, Паша, Матвій і Артем.

– Ну і що далі?

– А ти також здаєш по п’ятсот гривень на гарячу воду? – насторожено перепитуєвін, а я починаю реготати.