Розділ 2

Розділ 2

Продовження прологу…

                                                                              Марк

Я стою біля низенької рудоволосої дівчини, яка косо дивиться в мою сторону й пихкає, смішно скрививши свій носик.
 

– Ось, познайомтеся, будь ласка, з вашими дівчатами! – промовляє один зі спонсорів. – Вони будуть скрізь із вами!
 

– Вони будуть жити з нами? – кривляючись, питає Адріан.
 

– Це вже вам вирішувати! – відповідає продюсер.
 

Звертаю увагу на цю руду бестію, яка стоїть коло мене й помічаю, що вона наче полегшено видихає.
 

Але я, скоріше, все зроблю на зло цьому дівчиську. Схоже, що вона взагалі мене не переносить.
 

Я ж їй нічого не зробив такого!
 

Взагалі, я вперше її бачу!
 

А можливо, вона закохалась і таким чином приховує свої почуття?
 

– Так, ви можете йти й знайомитись зі своїми дівчатами! Можете обговорити всі питання стосовно ваших стосунків. Але ви маєте грати ролі закоханих парочок перед фанатами, – каже Юрій Олександрович, і він разом із нашими спонсорами виходить з кабінету.

Я дивлюсь на цього карлика й взявши його за руку, веду за собою в коридор, щоб розв'язати всі питання.

На диво, вона не виривається і не кричить, але її очі аж палають від гніву.

Зупинившись біля якогось там кабінету, я питаю:

– Ну і що ми будемо з тобою робити, мм?

– Кажу одразу: я взагалі не твоя фанатка й погодилась на це лише через свої власні інтереси! – А в мене аж рот відкривається від здивування. – Що, не очікував такого облому? – сміючись, відповідає мені вона.

Як це так, що вона не моя фанатка? Та тут усі дівчата з нашого міста мене обожнюють!

Але виявляється, що не всі!

– Повір, я за місяць доведу тобі протилежне, – промовляю я зухвало, стараючись її збентежити й навіть нахиляюсь до її здивованого обличчя.

– Ой! Не сміши мене! – цими словами вона в мені ще більше підігріває мій запал. – Ти реально думаєш, що зможеш мене закохати в себе? – глузує з мене дівчисько.

А вона не зі слабких! Люблю норовливих!

– Я в цьому впевнений, крихітко! – шепочу їй це на вухо.

– Слухай мене сюди уважно: ти мене дратуєш, і я не збираюсь закохуватись у тебе, зрозумів? – злісно проговорює вона. – Тільки засунеш свій язик у мій рот – відкушу! Я не в захваті від тебе, запам’ятай це! – усміхаючись, промовляє мені цей карлик і клацає по моєму носу.

– Не повірю, як там тебе… – навіть не знаю, як звати цю маленьку нахабу. – Мушу тебе порадувати: я переїжджаю до тебе! 

Вирішую їй зробити все по-своєму, аби поставити її на місце.

– З якого це дива? Я взагалі-то, проти!

– Вирішив дізнатись, як це жити в гуртожитку! – задоволено відповідаю я, а вона лише насуплюється, як та стара бабка. – А тебе й ніхто не запитував! І взагалі, як ти розмовляєш із новим співмешканцем твоєї кімнати?

– Ти що, зі мною житимеш? – відкрито дивується руда.

– Звичайно. – А вона ще більше починала злитись.

Он очі її якими стали! Напевно у своїх думках вже десь мене душить!

– Ну, тоді готуйся пізнати всю «красу» життя в гуртожитку! Сама тобі все розкажу й організую! – злісно усміхається вона, думаючи, що цим вона мене налякає.

Дзуськи! Навіть не дочекається!

– А як тебе хоч звати? – питаю її я, але вона розвертається і йде геть.

Нічого! Обов’язково дізнаюсь, яке ж ім’я у цієї карликової злючки!

Я йду до нашої кімнати, де вже сидять хлопці, які обговорюють«своїх» дівчат.

– Хлопці, та і як вам дівчата? – з цікавістю питаю я у друзів.

Але думки хлопців розбігаються, бо дехто з них не зміг нормально поговорити з дівчатами, а Влад взагалі «своїй» дівчині збирається помститись за те, що вона з ним не так розмовляла.

Підтримую! Я вже сам починаю готувати свою помсту для однієї вискочки!

Ми ще трохи посиділи й пограли мелодію для нової пісні, і потім я з ними попрощався й попрямував до кабінету продюсера за однією важливою інформацією.

– Юрію Олександровичу, я прийшов до Вас за однією справою! – сказав я, зайшовши до нього в кабінет, сідаючи в крісло.

– Що тобі вже потрібно, Соколовський? – питає роздратовано продюсер, піднявши очі від монітора.

– Мені потрібна інформація про «мою» дівчину. Уся! – відповідаю йому я, а самого цікавість розпирає від того, що можу дізнатись про неї.

– Можу сказати тільки одне: її звати Стефанія й вона навчається в тому самому університеті, що й ти, але на іншому факультеті.

Так, прямо дуже багато дізнався про сірооку відьму!

– А ще чогось там про неї немає? – цікавлюсь я.

– На жаль, ні, – відповідає він мені, і я виходжу з кабінету.

Вирішую заїхати додому, щоб зібрати речі для переїзду. Приїхавши додому, я нікого не застаю, бо мати з батьком зараз на роботі, а сестра – на навчанні.

В будинку лише є покоївки й кухарі, з якими я добре спілкуюсь.

Зайшовши на кухню, я вітаюсь з ними й мені подають мій обід. Обід складався майже з м’яса, яке я люблю.

Я ж хлопець!

Поївши, я підіймаюсь до своєї кімнати й починаю збирати свої речі.

Зібравши всю свою сумку, я виходжу з будинку і їду до гуртожитку, де живе Стефанія…

                                                                              Стефанія

Після тої нашої розмови, я прямую до гуртожитку, щоб відпочити, але вирішую все ж таки помститись цьому вокалісту.

Заходжу до найближчої крамниці, де я бачу те, що мені потрібно. Купивши кольоровий балончик із фарбою, я чимчикую до гуртожитку.

Коли вже знаходжусь біля гуртожитку, я біжу на стоянку, де стоїть один єдиний автомобіль.

Я одразу розумію кому він належить!

Навіть з телефоном порівняю, бо цей ідіот ледь не постійно викладає фото своєї тачки в ту чи іншу соціальну мережу.

Я казала, що покажу йому всю «красу» життя в гуртожитку?

Він її отримає!

Підійшовши до цієї тачки, мені навіть шкода стає її власника: я ж така погана й просто зараз напишу на капоті таке, що він буде її довгенько відмивати!

Я повинна його трішки опустити на землю, а то вже там на хмарах слави він забув, що таке вихованість і скромність!

Бовтнувши балончик із білою графітною фарбою, я починаю демонструвати свій талант на цьому капоті.

Закінчивши свою «нелегку» роботу, я була задоволена результатом. На капоті авто красувався напис «САМОЗАКОХАНИЙ ІНДИК» зі смайликом.

Посміявшись, я йду до своєї кімнати, яка вже чомусь відчинена.

Скоріше всього, я знову сьогодні забула її зачинити на ключ.

Але всередині кімнати, я бачу Марка на своєму ліжку.

– Ти чого тут розлігся? Ану швидко вставай! – кричу до нього я, намагаючись вигнати зі свого ліжка.

– Я втомився й мені потрібний відпочинок! Так що, не заважай! – бурчить мені він і далі дивиться собі в смартфон.

– Та мені взагалі паралельно, що тобі там потрібно! Я сказала: встав – і все! – ігнорую його слова про відпочинок, починаю говорити те саме.

В мене нерви вже  на межі! Хочеться просто його вперіщити хоч один раз!

– Крихітко, чого ти так галасуєш? – питає мене він.

– Щоб ти спитався! – грубо відповідаю йому я. – І ще раз назвеш мене «крихіткою» чи ще чимось подібним – вдарю так, що тобі мало не здасться! Крихітки для тебе – це ті дівчатка з якими ти проводиш час уночі! От їх і називай «крихітками», «зайчиками» та «котиками»! – гаркаю йому я й зіштовхую його з ліжка, що він аж не встигає за щось взятись і добряче падає на підлогу.

Сам винен! Я просила по-хорошому!

Поки він підводиться з підлоги, я намагаюсь розсунути ліжко на два окремих.

Ви взагалі спитаєте, а чому ж я жила сама в кімнаті?

Я живу так тільки рік, просто я домовилась із нашою вахтеркою, і жінка мені дозволила зсунути два ліжка, і я так сама й залишилась

Але тепер, мені вже потрібно буде звикати жити з хлопцем.

Буду робити все, щоб він зрозумів, як тут погано й звалив звідси скоріше!

Ми разом із Марком розсуваємо ліжка по обидва боки й просто влягаємось на них, і я засинаю.