Розділ 1

Розділ 1

Стефанія

Прокидаюсь я від настирливого будильника, який вже не знаю скільки там дзвенів, але не можу його втихомирити.

Коли нарешті в мене це виходить, я дивлюсь на нього й розумію, що катастрофічно запізнююсь, бо на годиннику показуэ без п’ятнадцяти хвилин на восьму.

От дідько! Запізнення – це точно моє друге «ім’я».

Я швидко встаю зі свого ліжка й починаю шукати очима рушник і халат. Знайшовши те, що мені потрібно, я виходжу з кімнати й прямую до душової, де звичайно ж, вже стоїть ціла колона з хлопців та дівчат.

– Хлопці, пропустіть, будь ласка! Я дуже запізнюсь! – ледь не благаю їх я.

– Ми перші зайняли, тому стій і чекай, – відповідає за своїх дружбанів Вова, а я лише хмурюсь.

– А мені може розповісти декану або завідуючій, що ви тут влаштовуєте на вихідних, га? – докірливо питаю його я, злісно усміхаючись.

Це виглядає приблизно так: я – низенька, можна сказати, що «метр з кепкою» проти двохметровго велетня.

Але вони мене бояться тільки через те, що я можу розповісти декану, що вони тут виробляють. 

Ой, чого тут тільки не було: різні тусовки, багато алкоголю і т.п., що закінчувалось не завжди вдало.

Погрожуючи їм деканом та відрахуванням, вони мене всі швиденько допускають до душової й я зі спокійною душею вмикаю воду й починаю митись.

Вода була холодна! Але мені вже на це байдуже, бо я й так поспішаю.

Освіжившись під холодними струменями, я швидко натягую на себе халат і вийшовши з душу, йду до своєї кімнати.

Витягнувши свій старенький фен, який ще був досить непоганої якості, я почала підсушувати своє руде волосся.

Привівши своє волосся в порядок, я починаю шукати свій сьогоднішній одяг. Вибравши звичайну білу футболку та чорну спідницю в обтяжку й зав’язавши на голові кінський хвіст, я виходжу з кімнати й швидко вибігаю з гуртожитку, навіть не встигнувши й поснідати.

Гаразд! Вже щось у кафе куплю перекусити. Тут хоча б встигнути на пару з естрадного співу. Бо мене викладачка просто приб’є!

Не знаю, як я зі сторони виглядала, але люди, повз яких я пробігала, постійно чомусь тицяли в мене своїми пальцями й крутили пальцями біля скроні.

Нарешті я добігаю до цього університету й можу відхекатись, бо думала, що помру, але не добіжу до цього місця!

Дивлячись на годинник, я помітила, що я ще встигаю. Тому спокійно, без тяжкого дихання й біганини, я заходжу всередину навчального закладу.

А тут так нічого й не змінилось! Ті ж самі стіни й коридори! Звичайно, я вже до цього звикла, бо як-не-як – останній рік навчаюсь тут, і я буду сумувати за цим університетом.

Заходжу до потрібної мені аудиторії, я сідаю за вільну парту й дістаю все необхідне для навчання.

Все підготувавши, я вирішую просто посидіти в телефоні. Але за своєю спиною чую фанатські крики дівчат, які вже аж дуже голосно обговорюють «Bad Dreamers»:

– А ви знаєте, що в них у всіх немає дівчат? – питає моя одногрупниця Настя, яка ну аж дуже обожнює цей рок-гурт.

«Дорогенька, ти щось пізно це дізналась. Про це вже всі давно знають.» - ледь не засміявшись вголос, думала я.

– Про це вже всі знають, окрім тебе. Ну, і? – відповідає одна дівчина, яку звуть Ліна.

Боже! Є ще одна адекватна людина, яка сприймає цих рок-музикантів по-нормальному.

А дівчата з моєї групи зі мною навіть спілкуватись перестали, бо я не люблю цих хлопців.

Але це ж не означає, що мені їхня музика не подобається.

Я точно знаю: одногрупниця просто люблять цих хлопців, але взагалі їхню музику ніколи не слухали.

Можливо, я якась неправильна фанатка?

Вони ще й на моє "щастя" навчаються в тому самому університеті, що й я. Але ми знаходимось у різних корпусах і це одне тільки радує мене.

Вирішивши далі не слухати дівочу маячню про любов до фронтмена, я просто закриваю  свої вуха навушниками й вмикаю свій плейлист.

Просидівши так трохи, я помічаю, як до аудиторії заходить наший викладач із естрадного співу.

– Доброго дня, студенти! –  вітається Тетяна Анатоліївна до нас. – Розпочинаємо слухати й записувати, – і після цих слів у нас розпочинається сьогоднішня лекція.

Коли лекція закінчується, я виходжу з аудиторії й прямую до місцевого кафе, яке знаходиться на першому поверсі.

Зайшовши всередину, я очима шукаю, що можна купити десь на двадцять-тридцять гривень.

Вибравши малиновий кекс і шоколадне латте, я підходжу туди, де можна розрахуватись.

Вийшовши спокійно з кафе з солодким у руках, я йду на наступну пару – історія вокального мистецтва…

Всі сидять й слухають викладача, поки хтось не стукає у двері, а потім вже сам не заходить:

– Можна Стефанію Соловей? ЇЇ ректор викликає, – а в мене аж голос від здивування пропадає, бо я не розумію: чому мене викликають?

Я ще нічого такого не зробила, чесно.

– Гаразд. Якщо сам Володимир Іванович викликає її – хай іде, – відповідає Ігор Максимович.

А мені доводиться встати і піти за цим хлопцем.

Мене аж зсередини якесь тремтіння пробиває. Я ще нічого навіть не встигла такого зробити.

Хоч би не відрахували.

З острахом заходжу до кабінету ректора, я бачу, що він не сам у цій кімнаті. Поруч з ним ще сидить якийсь чоловік, лице якого я десь вже бачила й не могла згадати хто це.

– Доброго дня! Викликали? – з острахом промовляю я, стоячи на одному місці.

– Ти взагалі здогадуєшся, для чого я тебе сюди викликав? – питає Володимир Іванович.

– Чесно…ні, – відповідаю йому я

– Я тут пропоную пройти тобі практику в рок-гурті «Bad Dreamers». А всі умови ти зараз почуєш від Юрія Олександровича Бродського, – я чую тільки те, чого взагалі собі не могла уявити.

О, ні, тільки не це! Я ж взагалі тих хлопців недолюблюю. Вони хочуть, щоб я прибила того Марка?