Глава 15 «Доки осад не розтане»

На вулиці вечірнє повітря було прохолодним, але Джейсон не звертав на це уваги. Стоячи біля своєї машини, він вдивлявся в кожен рух біля кафе, намагаючись помітити знайомий силует. Час тягнувся неймовірно довго, і в нього почало з’являтися відчуття, що він запізнився.

«Мабуть, я все ж прогавив її», — подумав Джейсон, уже розчаровано опустивши погляд.

Але раптом із боку службового входу з’явилася знайома постать. Кейт із сумкою на плечі неквапливо йшла в бік зупинки. Вечірнє світло падало на її обличчя, роблячи його ще ніжнішим. Джейсон глибоко вдихнув, намагаючись зібратися, і швидко рушив їй назустріч.

— Кейт! — покликав він.

Дівчина здригнулась і здивовано озирнулася.

— Джейсоне? Це ти?

— Так, вибач, не хотів налякати.

— А що ти тут робиш?

— Виглядав тебе.

— Навіщо?

— Хотів запропонувати підвезти.

— Дякую, але я звикла добиратись сама, — відповіла вона коротко, ковзнувши поглядом на годинник. — До речі, мій автобус ось-ось має приїхати.

— Авто все одно швидше. І без пасажирів, — усміхнувся Джейсон.

— Ну, зараз у автобусах теж не надто людно, — знизала плечима Кейт.

— Машиною буде швидше . Тим паче ти ж поспішала піти з роботи. Якщо, звісно, втікала не від неї, а від мене?

— Довга дорога дає змогу подумати в тиші, — відповіла вона тихо, уникаючи прямого погляду. На його фразу не знайшла, що сказати — бо й сама не була певна, від чого втекла.

— У тебе завжди є відповідь, так? — посміхнувся він. — Але обіцяю: не заважатиму тобі думати.

Кейт подивилась на нього трохи вагаючись. Вона дійсно хотіла якнайшвидше опинитися вдома після такого напруженого дня. Але водночас не хотіла давати йому хибного сигналу. Те, що він заступився за неї, не стирало того, що було раніше.

— Гаразд. — погодилась вона, трохи зітхнувши. — Але не думай, що сьогоднішній вечір щось змінює.

— І в думках не мав, — підняв руки Джейсон, ніби здаючись. — Знаю, що маю ще надолужити. Я готовий до будь-яких випробувань.

— Поїхали вже, — буркнула вона, проходячи до його чорного позашляховика.

Не встигла вона простягнути руку до дверцят, як Джейсон обійшов її, відкрив двері й мовчки допоміг сісти. Лише тоді обійшов авто й зайняв місце за кермом.

У машині панувала тиша. Не гнітюча — швидше вдячна. Джейсон дотримав обіцянки: не став наполягати, не говорив зайвого. Він просто вів авто, час від часу поглядаючи на Кейт — коротко, непомітно, але з якимось м’яким хвилюванням.

Вона сиділа, загорнувшись у свою думку, втупившись у вікно. Пальці спокійно лежали на колінах, але нігті видавали напругу — вони мимоволі впивалися в тканину джинсів. Її губи іноді злегка стискались, ніби вона щось прокручувала в голові, але не знаходила, що сказати.

Звуки міста за склом здавались приглушеними. Навіть радіо не грало — лише рівне дихання мотора.

Ця тиша не була ворожою. Швидше, обережною. Обоє боялись зламати крихку рівновагу, яка трималася між ними.

Кейт знала, що не сердиться на нього так, як раніше. Після усього, що він зробив сьогодні, злість втратила гостроту. Але всередині все одно залишився осад. Гіркий. Такий, що зникає не відразу. Її не трясло, не боліло — просто десь на дні ще жевріло те перше відчуття, коли вона дізналася правду. І поки воно там є — спокою не буде.

Коли машина зупинилася біля її під’їзду, Кейт перша потягнулася до ручки дверей, але зупинилась. Її рука зависла в повітрі.

— Дякую, що підвіз, — сказала вона тихо, не обертаючись. — І… за все інше сьогодні. Це було важливо.

— Ти заслуговуєш на краще, — відповів Джейсон, не дивлячись на неї.

Кейт трохи посиділа мовчки. Потім усе ж повернулася до нього:

— Я не злюсь… вже ні. Але… — вона зітхнула. — Є речі, які не можна просто стерти. Навіть коли хочеш. Просто… післясмак залишився. І він не зникає одразу.

— Я розумію, — кивнув Джейсон. Його голос був рівним. Спокійним. Але щось у його очах стиснулось. — І все одно я не здамся.

Кейт злегка здивовано глянула на нього.

— Я не з тих, хто здається. І точно не з тих, хто дозволяє тобі думати про мене гірше, ніж я є насправді. Я зміню твоє враження. Не словами — діями.

Дівчина не відповіла. Але в її очах щось промайнуло. Може, тінь усмішки. Може, просто легке здивування.

Вона кивнула. Відкрила дверцята й вийшла.

— Добраніч, Джейсоне, — кинула вона через плече, вже на ходу.

— Добраніч, Кейт, — тихо відповів він, залишившись у машині, стежачи за тим, як її фігура зникає в сутінках.