Глава 5

Глава 5

  Я бігла, зриваючи подих, по нескінченному полю, а позаду лунав дзвінкий свист стріл. Їх випускав сивобородий вершник із глибокими, немов прірва, очима. Та щойно стріла виривалася з його лука, вона змінювалася на льоту: метал ставав лускою, а вістря — отруйними іклами. Золота змія, шиплячи, кидалася до мене, мов відчувала задоволення від гонитви.

  Я бігла так швидко, як тільки могла, але поле здавалося нескінченним, без жодного місця для схованки. Коли ж чергова стріла-змія наздогнала мене, її удар в спину здався таким реальним, що я, захлинаючись від жаху, прокинулася.

  Деякий час я лежала нерухомо, прислухаючись до кожного шурхоту. Серце шалено калатало, а в кімнаті панувала тиша. Мені хотілося бути впевненою, що моя сусідка відсутня і не застала б мене в такому стані. Зустрітися з нею - останнє, чого я бажала зараз.

  Впевнившись, що знаходжусь одна, я повільно відкрила очі. Сонячне світло щедро лилося у кімнату, розмиваючи тіні й надаючи всьому м’якого золотавого відтінку. Але навіть цей блиск не міг стерти важкості сну, що залишав по собі гіркий осад страху.

  “Потрібно заспокоїтись, я у безпеці." — Повторювала про себе, намагаючись утриматися від хвилі тривоги. Щоб остаточно переконатись, я помалу сіла й озирнулася довкола. 

  Промені пробивалися крізь штори, розсипаючись золотистими плямами по підлозі, та чомусь не гріли. Простір здавався знайомим, але водночас чужим. Я обвела поглядом кімнату: книжкові полиці, письмовий стіл, камін із порожньою топкою. Вперше роздивляючись своє нове помешкання при денному світлі, я не помічала нічого дивного, та в грудях усе одно залишалося незрозуміле відчуття: ніби речі стояли не там, де мали б бути, або це просто мій погляд ще не відійшов від сну.

  Спустивши ноги на прохолодну дерев’яну підлогу, я в’яло попрямувала до потьмянілого дзеркала, що висіло над масивним комодом. Відображення зустріло мене не надто привітно: під очима темніли набряки, немов свідчення безсонної ночі або тижня. Волосся — кучеряве та пишне — тепер здавалося клубком, що вперто не піддавався жодній спробі приборкати його пальцями.

  — Ой! — Зойкнула я, коли пасмо боляче вислизнуло з руки. Погляд мимоволі спустився на зап’ястя, шукаючи мітку стрільця, яка мала б там бути. Проте її відсутність лише змусила мою увагу перейти трохи вище, до сліду від вчорашнього опіку, що тепер тягнув шкіру.

  “Отже, ось воно — пробудження. Очікуване, але все ж таки несподіване.”

  Незнайомий візерунок нагадував вигнуту дугу, пересічену хвилястою лінією — знак Змієносця. Це була мітка ескельта, яку зірка випалювала на шкірі свого власника, як символ пробудження сил. 

  "Добре, що хоч не на чолі це випалила. " — Гірко подумала я, нервово смикнувши комір сорочки.

  Двері різко відчинились, збентеживши серце, яке ще не оговталося від жаху сну. Я здригнулася. Холодний піт липким слідом стікав уздовж хребта. На порозі стояла Ярина.

  Ця поява одразу змінила атмосферу — немов невидимі нитки негативу розплелися від дівчини, огорнули кімнату й витіснили з неї будь-яке тепло.

  Намагаючись приховати зніяковілість, я гордо підняла підборіддя й на мить затримала погляд на її відображені. Очі. Темні, майже чорні — вони неминуче привертали погляд, навіть якщо намагатися їх ігнорувати. Серед світлооких камаронців такі очі видавали її з першого погляду. Джансарка. Чужа. 

  “Як вона взагалі тут опинилася? Як вона стала ескельтом? Це ж неможливо... було неможливо. Але ось вона стоїть переді мною — і це вже доконаний факт.” 

  Мене аж пересмикнуло від цієї думки. Нас завжди переконували, що ескельти народжуються тільки в Камароні. Це була беззаперечна, виняткова привілегія нашого королівства — дар, недосяжний для жодної іншої землі. Але тепер...

  "Досить, надивилася на це чудо небес." 

  Відірвавши погляд, я різко смикнула верхню шухлядку комода, яка виявилась порожньою. 

  — Мадам Садіра попросила передати форму.

  Мелодійний і рівний голос порушив напружену тишу. У руках дівчина тримала великий акуратний згорток і тепер простягала його мені.

  — Поклади на ліжко, — відповіла я різко та додала через силу: — Будь ласка.

  Удаючи, ніби мене раптово зацікавив “вміст” комода я подумки молилася, щоб Ярина пішла якомога швидше. Спільна кімната з нею здавалася тісною, душною — і не через розмір.

  Глибоко зітхнувши, я нагадала собі, що тепер ми сусідки і уникнути товариства не вийде. Хочеться чи ні, але доведеться бачити її щодня. Однак, я чітко пам’ятала попередження Раві та декана: ніхто не повинен дізнатися що я Змієносець. Особливо небажано, щоб це стало відомо чорноокій особі із сусіднього королівства. Це означало одне — обережність понад усе.

  Я відчувала її рухи навіть спиною. Легка хода супроводжувалася майже відчутним подихом вітерцю, ніби її присутність розривала повітря навколо. На щастя, Ярина не стала затримуватися. Вона мовчки поклала форму на ліжко й тихо вийшла.

  Як тільки двері зачинилися, я нарешті змогла видихнути, неначе весь цей час затримувала подих. Відчуття напруги, яке залишила після себе дівчина, повільно розсіювалося, але її образ і темні очі все ще не відпускали мене.

  “Досить цих думок!” — Я розсердилася від заплутаних переживань та обставин, що спіткали мене. Потрібно все обміркувати та зрозуміти, що робити далі. 

  “Наразі, найголовніше моє завдання — це дізнатися якомога більше про Змієносця та його сили.”

  Діставши зі згортка форму, я почала квапливо одягатися, відчуваючи, як тремтять руки. Пояснити цей момент було важко — кілька днів тому я уявляла собі, як це буде: хвилина гордості, запалу... Але замість цього штани ледве натягнула на себе, а ґудзики взагалі не хотіли застібатися, наче вони теж сумнівалися, чи варто це робити. Я знову й знову намагалася підняти комір, але він вперто не лягав і це лише додавало відчуття розгубленості. Відчуття, що все навколо якось не на своєму місці і я не готова до цього.