Глава 4.2

Глава 4.2

 Шкіра на грудях все ще палала і кожен вдих віддавався болем, тож говорити було майже неможливо. Слова розчинилися  в безодні, залишаючи голову порожньою від думок. Я розгублено дивилася на декана, чекаючи пояснень того, що трапилось.  

 Блідо-сірі очі пронизували наскрізь, хоча було більше схоже, що мене подумки намагаються спалити. Перекошене від гніву обличчя на мить змінилося — біль пронизав Дам’яна, змушуючи різко відвернутися. Над чоловіком здійнялася хвиля жару, просочивши весь простір аудиторії, та попри це по моїй спині пробігли мурахи. Передчуття чогось недоброго ставало дедалі сильнішим. Все, що відбувалося, здавалося неправильним.

 Раптом теплі руки обійняли мене за плечі. Я здригнулася і біль від опіку знову спалахнув.

 — Це благословення богині! — Раві майже співав від захвату. Він був занадто близько, але бентежило, здається, це тільки мене. — Тринадцятий знак зодіаку! Хто б міг подумати, що я побачу це на власні очі.

 Його слова витягли мене з туману. Я швидко поправила волосся, намагаючись приховати відсторонення від професора.

 — Ви про що? — Мій голос став хриплим.

 — Нерісо, ти ескельт тринадцятого знаку зодіаку — Змієносця. — Жваво пояснював Раві, наближаючись до мене. Та варто було зробити пару кроків назад, як чоловік відступив, надаючи обличчю більш спокійного вигляду.

 Ці слова наче пройшли крізь мене, не залишивши жодного сліду. 

 “Змієносець? Ні, це помилка. Я ж Стрілець, завжди була Стрільцем.”

  Я відчула, як щось усередині мене стискається, ніби весь світ вирішив піти проти моїх переконань.

 — Ні, — ледве вимовила я, відчуваючи, як від хвилювання долоні вкрилися потом. — Я... Стрілець.

 Але слова Раві продовжували дзвеніти у вухах, перекреслюючи всі мої знання про себе. Щось у його погляді говорило, що він був впевнений у своїх словах.

 “Він помилявся. Мав помилятися. Я вже давно знала свій знак — це була частина мене.” 

 Ідея того, що все, у що я вірила, раптом стало помилкою, здавалася абсурдною, майже образливою.

 Я відчула, як моє серце почало битися частіше.

 — Але ж... Стрілець, — повторила я тихіше, майже наодинці з собою.

 Гнів змішувався з сум'яттям, але не дивлячись на це, в глибині душі починало жевріти насіння сумніву.

 — Не хвилюйся, — підбадьорююче промовив професор, - в академії тобі допоможуть розібратися у власних здібностях.

 “У здібностях? Зачекайте! Дайте спочатку збагнути, хто “я” насправді!”

 Раві встиг ще раз відкрити рота, але його зупинив чіткий і холодний голос.

 — Ніхто не повинен знати про Змієносця. — Погляд декана був спрямований на мене, але він швидко перевів його.

 Професор виглядав приголомшеним.

 — Але, Дам'яне, це ж виняткова подія! Ми повинні…

 — Це залишиться таємницею! — Наполегливо перебив старий. — Поки що. — Його голос був спокійним, але у ньому звучала загроза, що змусила мене затамувати подих.

 Я теж хотіла щось сказати, але язик мовби прилип до піднебіння. Чому це настільки секретно? Я не розуміла. Навіть Раві, який до цього тримався завжди впевнено, виглядав так, ніби сам не міг скласти пазл докупи.

 — Чому? — Запитав професор, поволі підводячи голову, але в його голосі вже не було тієї певності.

 —  Цей випадок винятковий, потрібен час, щоб усе з’ясувати. —  По  обличчю було видно, що декан на ходу це вигадує. —  Вже пізно, студентку потрібно заселити до гуртожитку. Це питання зачекає до завтра.   

 — Але... —  Ледь встигла вимовити, коли бліді очі зустрілися з моїми і я одразу усвідомила, що сперечатися немає сенсу. Дам’ян не збирався зараз нічого пояснювати.

 — Завтра. — Повторив він твердо, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

 Напруга висіла в повітрі, але мені не залишалося нічого, окрім як кивнути і слідувати за старшими. Завтра я дізнаюся правду. Але чомусь, замість полегшення, мене охопив страх перед тим, що я можу почути.

 Моя мрія нарешті здійснилась —  я опинилася в самому серці найбажанішого місця свого життя. Академія завжди була моїм орієнтиром, точкою, до якої я прагнула, де я мала навчитися бути кращою версією себе.

 Але на цей момент “себе” я втратила. 

 Довкілля мене вже не захоплювало, як це було вранці, воно здавалося чужим та непривітними. Навіть вітер, що здійнявся, шепотів —  “тобі тут не місце”. 

 Варто було нам вийти у внутрішній двір, як декан доручив мене Раві й швидко зник з поля зору. Небо затягнуло хмарами і лише вогняні ліхтарі кидали тьмяні відблиски на навколишні будівлі. 

 Професор дорогою намагався швидко пояснити мені про корпуси, але я ледь його слухала. У голові вирували думки про те, що сьогодні, після посвяти, я мала б разом з іншими студентами неквапливо прогулюватися величезною територією академії, оглядаючи кожен куточок до найменших деталей. Хотілося познайомитися зі старшокурсниками, проявити свої найкращі якості та відчути себе частиною цього особливого місця.

 Але натомість, крадусь у пітьмі, як щур.  

 “Щоб Тілець мене крізь землю провалив, яка ганьба.”

 —  Нерісо, ми майже прийшли. —  Голос чоловіка став низьким і серйозним. —  Запам’ятай, ніхто не повинен знати про твій знак зодіаку.  

 Я завмерла, мало не тупнувши ногою, немов п'ятирічна дитина.

 Останні слова подіяли на мене, як моя присутність на декана —  я розгнівалась. 

 —  Не знати? Що це за знак, що його треба приховувати? Невже це так важливо? Чому не можна просто сказати всім, що я Стрілець, а не цей... Змієносець? — Мене охопило ще більше сум'яття. Пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

 Моя наполегливість наче не зачепила Раві. Він лише подивився на мене з сумішшю терпіння та таємниці в очах. 

 — Дам’ян вважає, що ти ще не готова до цього, — декан заговорив тихо, але впевнено. — І світ теж не готовий. Це відкриття... може змінити більше, ніж ти собі уявляєш. Тож поки що, будь ласка, довірся мені і нікому не говори.