Глава 4.1

Глава 4.1

 Минуло три роки з часу Відбору Десятиріччя. Неріса остаточно усвідомила своє становище, зрозуміла, ким вона є зараз і ким має стати в майбутньому. 

 Ставлення містян теж змінилося. Проте, не можна було сказати, що дівчинку підносили, як посланницю богині, навпаки, вони поклали на неї місію рятівниці. Усі постійно нагадували, що Неріса в майбутньому стане воїном і вже зараз має захищати та допомагати кожному, хто цього потребує. 

 Це дівчинка чула від усіх — сусідів, вчителів, знайомих, родичів, навіть батьків.

 «Ти ескельт стрільця, Нерісо. Ти повинна бути відважною та сильною. Ти маєш стати найкращою, щоб усі тебе поважали.»

 Згодом Неріса прийняла ці слова як своє кредо, хоча постійний тиск звідусіль виснажував. Лише Меліса могла її зрозуміти. Принаймні, так здавалося.

 Перший рік після Відбору подруги удавали, ніби нічого не сталося. Неріса всіляко відштовхувала від себе все, що стосується ескельтів і академії. Проте, згодом їхні вподобання та захоплення почали розходитися і дівчата віддалилися. Нерісі здавалося, що подруга заздрить, адже в її присутності усі розмови зводилися до академії Зодіаку та призначення ескельта.

 Після сварки через хлопця, який більше зацікавився Нерісою, дівчата помирилися, але Меліса змінилась.

 Вона робила безглузді, а іноді й небезпечні речі.  Якось Нерісі довелося ухилятися від камінців, що жбурляв десяток дітей, тому що Меліса вирішила, що це буде чудовим тренуванням для її фізичної підготовки. А іншим разом, вона ледве не потонула, намагаючись допливти під час шторму до скель, тому що Меліса посперечалася з одним розбишакою на мішечок з солодощами. 

 “Для воїнів Камарону це елементарне завдання.” — Кожного разу виправдовувалася дівчина. І виглядало все так, ніби це робилося з добрим наміром. Так сталось і цього разу.

 Вони прогулювалися після обідніх занять, коли натрапили на Алору - молодшу сестру Меліси. Почервонілі очі дівчинки знову налилися сльозами, коли вона розповіла про своє кошеня, яке вилізло на дах і тепер жалісно нявчало. Алора боялася, що Цукерка (так звали кошеня) може впасти й благала про допомогу.

 Меліса лагідно обійняла молодшу сестру й заспокійливо погладила по спині.

  — Не хвилюйся, — мелодійно промовила вона. — Неріса врятує Цукерку, правда?

 Неріса відчула внутрішній опір. Алора і для неї була, як молодша сестра і, звичайно, вона б допомогла, але тон Меліси, що звучав як наказ, їй не сподобався. Проте, надія в заплаканих дитячих очах миттєво відігнала всі дратівливі думки і Неріса сказала: — Звісно, ми врятуємо її. Я ж майбутній ескельт, мені все до снаги.

 Будинок був невисокий — двоповерховий, поруч росло велике дерево, яким можна було залізти на самий дах. 

 Цукерка досі сиділа на карнизі і протяжно нявчала.

 Видершись по дереву Неріса пригледіла гілку, що прилягала до даху і підсунулася на самий край. 

 — Цукерко, кіч-кіч-кіч…

 Руде кошеня з великими очима помалу почало наближатися, але цього було замало. Нерісі здалося, що варто лише трохи потягнутися, щоб вхопити пухнасту бешкетницю. Та коли їй це вдалося, гілка тріснула й обламалася.

 Швидка реакція допомогла Нерісі вхопитися за карниз однією рукою, тримаючи кошеня в іншій. Воно боляче дряпалося й намагалося вирватися та дівчинка міцно його схопила.

 Знизу почувся крик Алори, тому Неріса, попри тремтіння серця, посміхнулася, намагаючись заспокоїти її.

 — Не хвилюйся, з нами все добре, — промовила вона, хоча голос зрадницьки тремтів.

 Кинувши погляд на Мелісу, яка стояла осторонь з байдужим виглядом, Неріса відчула, як тривога заповзає в її душу.

 “Напевно сильно переживає і не хоче дивитися.” - Заспокоїла себе дівчина і почала обдумувати маршрут спуску.

 Спершу Неріса посадила Цукерку собі за комір, щоб звільнити обидві руки. Потім, плануючи відштовхнутися від стіни й схопитися за гілку нижче, була впевнена, що сил вистачить. Але гілка виявилася крихкою й тріснула під її вагою. У відчайдушній спробі вхопитися хоч за щось, вона натрапила на гострий край іншої гілки, який глибоко порізав їй руку. Попри пекучий біль, Неріса зуміла згрупуватися й приземлитися на ноги.

 Усе тіло гуділо, шию поколювало від подряпин, рукав сорочки просочився кров’ю, але Цукерка була врятована і дівчина вкотре довела собі та іншим, що почесно займає місце ескельта.

 Синці зникли лише за кілька тижнів, а рану довелося зашивати, залишивши на руці помітний шрам. Неріса провела цей час вдома, але Меліса жодного разу не навідалась. З подивом і деяким жахом дівчина зрозуміла, що її це не бентежить. Навпаки, вона навіть раділа можливості побути наодинці зі своїми думками.

 Поки одного ранку мама не приголомшила несподіваною новиною: — До Тартарону переїжджає сім'я, в якій є дівчина-ескельт із сузір'я Стрільця.

 Так Неріса познайомилася с Бріною.

 Перше знайомство виявилось для неї досить незручним.

 Янтарні очі, що відсвічували золотом, оглядали Нерісу з ледь прихованим невдоволенням, часто супроводжуючи це підняттям брів. Від чого у дівчини склалося враження, що потоваришувати з новенькою буде складно. Та попри свою суворість, Бріна завзято підтримувала Нерісу, допомагаючи їй з тренуваннями та освоєнням дисциплін, що були необхідні для академії.

 — Не варто здаватися сильним, потрібно стати таким. — казала Бріна щоразу, коли Неріса намагалася приховати наслідки чергових «тренувань» від Меліси.

 Згодом, спілкування з Мелісою зійшло нанівець, а Бріна стала великою частиною життя Неріси. Та це тривало лише два роки. 

 Бріна з батьками жила в столиці, та коли батьку довелося поїхати за кордон через роботу, вона разом з мамою оселилася в Тартароні, де жили її бабуся та дідусь. 

 Дітей-ескельтів заборонялося вивозити з Камарону, тому вона жила тут лише до вступу в академію.