Глава 3.2

Глава 3.2

**

 В голові шуміло — наче море під час шторму. Скільки часу я ось так стояла — завмерши над каменем, що повинен був мене піднести, а натомість кидав у прірву.  

 Я не зовсім розуміла, що відбувається. Певно, як і самі члени посвячення. Вони почали між собою перешіптуватися, кидаючи на мене тривожні погляди, і тільки декан дивився не відвертаючись, примруживши блакитні очі. Він навіть не ворушився, ніби намагався прочитати мої думки чи ще гірше - реально це робив.

 “Нерісо, припини, — я настільки сильно затрясла головою, що шпильки ледве втримали мою зачіску, — Леви не мають такої влади, навіть такі могутні, як він.”

 Я швидко закотила обидва рукави, щоб перевірити чи з’явилася мітка стрільця.

 “Можливо, я набагато витриваліша, ніж Бріна, і отримання сили насправді не таке болісне, як їй здавалось.” 

 На мить ця думка заспокоїла мене, але, окрім знаку “десятиріччя” і старого шраму на передпліччі, нічого нового не з’явилося. 

 Думки закружляли в голові та перш ніж себе зупини, я випалила: — Маліґат не справжній!  

 Декан так різко підвівся, що стіл, за яким він сидів, посунувся зі страшним скрипом. 

 — Слідкуй за словами, дівчисько, — його голос звучав лунко і різко, — заявляти таке в нашій присутності!

 Така реакція не злякала мене, а навпаки — розлютила. 

 “З деканом не можна сперечатись, — повторював внутрішній голос, — потрібно спочатку усе прояснити.” 

 — Мене обрала богиня. — Рішуче виступила я, показуючи усім присутнім мітку, яку отримала в десять років. — Я не шахрайка, так чому…

 — Тебе ніхто не звинувачував у шахрайстві, — холодно перебив декан, — поки що. 

 Він провів кістлявими пальцями по сивій бороді, розмірковуючи про щось своє, а потім, роздратовано піджав губи, махнув рукою.

 — Охороно, відведіть її до мого кабінету. 

 З нізвідки з’явилися два ескельти у синій формі та попрямували у мій бік. 

 Попри супротив, мене схопили під руки й потягли геть.

 — Зачекайте! — Огризнулась я. — Я прийшла сюди за силами, що мої по праву!

 Моє посвячення не може закінчитись ось так! Я мала отримати сили! Я повинна була стати першим ескельтом Стрільця цього року!

 Натомість мене волочили, наче якогось в’язня. 

 Як тільки ми покинули аудиторію, один з охоронців міцніше схопив мене за плече і болісно стиснув. 

 — Заплющ очі. 

 Я ледве встигла зрозуміти сказане і зробити, що мене просять, коли вуха заклало, а під ногами зникла підлога. Серце калатало, подих став уривчастим і глибоким та я з усіх сил тримала очі заплющеними, боячись, що від побаченого мене може знудити. 

 Поколювання по всьому тілу посилювались і коли це відчуття досягло піку, ноги боляче зустрілися з твердою поверхнею, наче я стрибнула з високого дерева. 

 Я зціпила зуби, щоб ніхто і не подумав, що мені недобре і повільно відкрила очі. 

 Місце було незнайомим і це дуже дезорієнтувало. Високі вікна добре освітлювали широку кімнату з безліччю книжкових полиць.  Окрім цього меблів тут було небагато: масивний письмовий стіл, навпроти якого стояли дві однакових канапки та невеличкий газетний столик між ними. Стіна, що мала б бути обладнана каміном, натомість пустувала, що здалося трішки дивним. 

 Як тільки чужі руки мене відпустили, я різко відчула, що не дуже добре ладнаю з гравітацією. Мені допомогли присісти на одну із канапок, та я не хотіла здаватися слабкою, тому гордовито вирівняла спину, хоч і конче треба було примостити голову на щось м’яке. 

 — Ми будемо за дверима, щоб не бентежити. — Раптово звернувся один із ескельтів. — Якщо щось потрібно, звертайтесь. 

 — Мені потрібні мої сили. — Скрізь зубі процідила я, але охоронців це не вразило.

 Вони мовчки вийшли з кабінету. А мене розривало від злості й хотілося рознести геть усе, що бачила. Але я не настільки дурна, щоб шкодити чуже майно. 

 Опинившись у тиші мене наздогнала втома. Я обперлась на м’яку спинку та відкинула голову, прокручуючи усі сьогоднішні події до найдрібніших подробиць. 

 — Я не шахрайка. — Прошепотіла я для власної впевненості. — Я примушу відвести до місячного каменю і покажу, що Мати Лу́на обрала мене.   

 Очі блукали по синьо-фіолетовій стелі, на якій золотою краскою були зображені різні образи сузір'їв. Це мені нагадало дім і те, як влітку ми з татом спостерігали за зірками. 

 Повіки все частіше опускалися і стало важче тримати очі відкритими. Якоїсь миті мені й зовсім не хотілося цього робити і я слухняно закрила їх, поринаючи в тривожний сон.

***  

 Я прокинулася від скрипу дверей, розгублено оглядаючи місце, де знаходилась. У кімнаті помітно потемніло.

 “Котра зараз година?”

 Стук черевиків по дерев'яній підлозі звернув мою увагу на чоловіка, який зайшов до кабінету.  Ним виявився той самий незнайомець, що вітав майбутніх студентів перед посвяченням. 

 — Прийміть мої щирі вибачення, — його доброзичливий тон звучав переконливо, — на жаль, я щойно завершив свої справи і тільки тепер дізнався про це маленьке непорозуміння.

 “Непорозуміння? Це ще м’яко сказано.”

 Чоловік зняв накидку, розшиту зірками, і обережно склав її на спинку канапи. Темні штани, біла сорочка та синя жилетка підкреслювали його стрункий стан, а повільні, витончені рухи надавали йому особливого шарму і впевненості, що впадали в око з першого погляду.  

 — Неріса Росалія. — Я швидко встала та шанобливо вклонилася, як того вимагав етикет.

 Незнайомець відповів на мій жест легким уклоном.

 —  Я професор Раві, викладаю історію в академії.  

 Внутрішнє розчарування заповзло в душу — навряд чи звичайний викладач зможе щось зробити.

 “ Нерісо, зосередься, зараз тобі потрібна будь-яка допомога.”