Глава 3.1

Глава 3.1

 Тартарон був одним з невеликих прибережних містечок Камарону. Тут не швартувалися кораблі, не здійснювались морські перевезення. Основною діяльністю містян було рибальство, тому найбільше він славився своїм базаром морських делікатесів. 

 Але сьогодні центральне місце торгівлі було спустошене від прилавків. Звичний натовп приїжджих перекупників змінився на тутешніх мешканців, які прийшли подивитися на Відбір Десятиріччя. 

 Ця подія відбувалася кожного року наприкінці квітня — усі діти,  яким виповнилося десять років, мали пройти перевірку на наявність зіркової душі. 

 Тому зі столиці прибув цілий загін ескельтів разом із членами відбору, які привезли місячний камінь. 

 Цей маліґат зберігав у собі силу Луноликої, яка хотіла, щоб і після її смерті Камарон залишався під наглядом нових зірок, душі яких могла віднайти тільки вона. 

 Саме цього року прийшла черга Неріси, якій восени виповнилося 10 років. Вона, разом з мамою, стояла у натовпі своїх однолітків, чекаючи поки процесія добіжить кінця і, врешті-решт, можна буде погратися з Мелісою, яка також сьогодні проходила відбір. 

 Запах риби, що стояв у повітрі цілодобово, викликав відразу, але Неріса цього не показувала, намагаючись бути схожою на маму, яка випромінювала спокій та впевненість. Тому дівчинка відволікала себе спостереженням за гостями зі столиці.  

 Ескельти здавалися суровими дядьками в чудернацьких костюмах. В Тартарон вони приїжджали рідко, з’являючись тут лише у кінці літа, щоб запобігти катастрофам, що могли виникнути під час сезону тайфунів, але мама забороняла виходити в такі дні з дому, тому зараз Неріса наче бачила персонажів, що зійшли зі сторінок книжок.

 В школі їм розповідали на які дива здатні ескельти різних знаків зодіаку, чим вони відрізняються, однак ця інформація пройшла повз вуха Неріси. Дівчинка зітхнула з полегшенням, коли дізналась що на Відборі не буде ніяких запитань, після чого батьки ще довго глузували з неї. 

 Натовпом пробігла хвиля пожвавлення, коли перший хлопчик у білій сорочці доторкнувся до місячного каменю. Неріса ширше розкрила очі, щоб нічого не проґавити, але маліґат залишався незмінним, тому хлопчик забрав руку і пішов геть.  

 З наступною дівчинкою трапилось те ж саме, як і з іншими дітьми. Черга швидко просувалась і Неріса стрімко наближалася до п’єдесталу с місячним каменем. Настав час Меліси та коли подруга торкнулась маліґату, Неріса вперше піддалась страху.

 “А що, як Меліса стане ескельтом і вони не зможуть більше спілкуватись?” 

 Звісно такого правила не було, але дитячий розум сприймав все по-своєму. 

 Відбір проводили в такому ранньому віці тільки задля того, щоб у дитини був час підготуватися фізично, морально та духовно до своєї майбутньої ролі.

 Роки, коли дітей після відбору забирали у батьків та відвозили їх до спецзакладу, давно минули, тому до вісімнадцятиріччя майбутній ескельт мав право перебувати в будь-якій точці Камарону, допоки не прийде день посвячення в академії. 

 Місячний камінь ніяк не відреагував на доторки Меліси, але дівчинку це не засмутило і вона жваво зійшла з п'єдесталу.    

 Підіймаючись до маліґату, Неріса думками вже була разом з подругою й уявляла, як вони будуть обговорювати сьогоднішню подію. Без вагань дівчинка поклала руку на гладку поверхню, що мерехтіла сріблом і ледве встигла моргнути, коли камінь почав світитися настільки сильно, що це було помітно навіть удень. 

 Під долонею все ще відчувався холод каменю, але здавалось, що Нерісу от-от обпалить.

 Натовп перебував у захваті, адже ескельтів в Тартароні не народжувалось дуже давно.  

 Гамір спантеличив дівчинку — від того, що сталося, Неріса сильно розгубилася і почала шукати маму. Та стояла біля виступу з широко розплющеними очима. На її обличчі здивування одразу змінилося на посмішку, даючи зрозуміти, що все добре. Хоча Неріса помітила, як сильно мама стискала кулаки, тримаючи себе в руках. 

 Долоня Неріси все ще лежала на камені і той випромінював яскраве світло, але тут її руку відірвали. Це була жінка-ескельт, на зап’ясті якої був помітний шкіряний браслет із білим напівпрозорим каменем. І хоча їм розповідали про символи кожного знака зодіаку, Неріса знала не всі і цей якраз був їй невідомий. 

 Жінка м’яко усміхалася і від її дотиків стало дуже спокійно, не зважаючи на сотні поглядів, прикутих до них. Вони підійшли до однієї з осіб у білосніжній мантії, обличчя якої повністю ховалося під капюшоном.

 — Дитя, дай мені ліве зап’ястя. — Почувся жіночий м’який голос, коли з-під широкого рукава простягнулась бліда тонка рука.    

 Неріса ще раз поглянула на маму — та схвально кивнула. 

 Пальці незнайомки хоч і виглядали кістлявими, але були теплими та ніжними. Вони обвилися навколо зап’ястя твердою хваткою і дівчинка помітила на середньому пальці велике кільце з каменем небесно-блакитного кольору. На жаль, і цей камінь вона не впізнала, і почала вже корити себе за дурість. 

 Шкіру поколювало в тому місці де незнайомка торкалася, але Неріса терпіла, стиснувши зуби. Ще мить і пальці розтиснулися, залишаючи на зап’ясті чорну мітку молодого місяця та зірки. Незнайомка одразу ж повернула свою руку так, щоб було видно таку ж саму мітку на зап’ясті.

 — Бачиш, ми тепер схожі. — М’яко сказала вона, все ще ховаючи своє обличчя.