Глава 2.1

Глава 2.1

 Зціпивши зуби, я намагалася вгамувати схвильоване серце і надати обличчю ділового вигляду. 

 “Тримай себе в руках.” 

 Ліс відсікався, як по лінійці, наче була проведена невидима межа, через яку йому заборонялося проникати навіть гілкою.

 Фіакр виїхав на широку смугу для екіпажів, заповнену рядом карет та їх пасажирами. Кучер відразу звернув у бік, загальмувавши майже на околиці. 

— Пробачте, міс, я не зможу повернутися, якщо проїду далі. 

 Візник був досить люб'язний, тож я проковтнула розчарування і, вручивши йому плату, зійшла вниз.

 Натовп дедалі згущувався, майбутні ескельти приїжджали зі своїми сім'ями, щоб провести з ними останні миті разом. Далі воріт, до яких я прямувала, пропускали лише майбутніх студентів і як тільки ми пройдемо посвячення, вихід за межі академії буде заборонений. Такі правила здавались чудернацькими, але, насамперед це зроблено для безпеки жителів міста, адже новими силами досить важко володіти на перших етапах їх проявів. Тож, поки студент не складе іспит контролю, йому забороняється залишати академію.

 Проходячи повз чергову сімейну пару, я згадала про батьків. Змокрілі очі защипало, мені хотілося, щоб вони так само підтримували й мене, але я швидко отямилась.

 “Нерісо, ти не маєш права так себе поводити, сьогодні найвідповідальніший день у твоєму житті, — я подивилася на ліве зап'ястя, де виднілась мітка у формі зірки з чотирма променями, в обрамленні молодого місяця, як нагадування про мої обов'язки,  — ти маєш виправдати надії усіх, хто вірить в тебе. Емоції зараз недоречні”

 З кожним кроком, наближаючись до входу, я почувалася спокійніше. Масивні залізні ворота, з безліччю орнаментів та складних візерунків, увінчувалися великою кам'яною аркою. Браму охороняли два ескельти в уніформі і хоча до академії вони не мали жодного відношення, гадаю, що сьогодні тут їх буде доволі багато.

 Підійшовши до вартового, я засукала рукав, пред'являючи свою мітку на зап'ясті. Той уважно роздивився її й схвально кивнув, запрошуючи увійти.   

 Проходячи всередину, я нагадала собі подякувати Бріні за всі листи, що вона писала мені протягом останніх двох років свого навчання. Завдяки цим “довідникам”, я мала хоча б якесь уявлення про те, що чекає мене за стінами академії. Але коли переді мною відкрився особливий краєвид, я зрозуміла, що подруга була дуже скупа на слова.

 Подвір’я, вимощене бруківкою, оточувалося з усіх боків спорудами. Головна будівля розкинула по обидві сторони флігелі, перешкоджаючи усім охочим проникнути у внутрішній двір академії. Її фасад був прикрашений вікнами з арками, обрамленими різноманітними карнизами та пілястрами. Широкі сходи вели до трьох чорних аркових дверей, що сильно виділялись на тлі білої цегли.  

 Академія існувала понад чотирьохсот років і за цей час навіть стіни ввібрали магію ескельтів, випромінюючи силу та стійкість.  

 Під натиском аури здавалося, наче ти стоїш оголений. Весь простір добре проглядався з усіх боків, адже окрім статуї більше не було ні деревця чи куща, чи лавочки. Це неабияк полегшувало роботу ескельтам, які стояли по всьому периметру і спостерігали за нами, немов шуліки. 

 Я не ризикнула перетинатися з кимось із них поглядом, тож переключила увагу на новачків, які все ще прибували. Скрізь блищало каміння різноманітних кольорів. Кожен студент вважав за потрібне носити на собі прикрасу з тим мінералом, що є символом його знаку зодіаку. Хтось за таким принципом уже збився в купку, а дехто байдуже блукав уздовж двору. 

 У центрі подвір’я стояла кам'яна статуя Луноликої, біля якої згрупувались декілька дівчат і щось жваво обговорювали. Я не кваплячись попрямувала в їхню сторону, намагаючись роздивитись усе детальніше. Найпомітнішою була рудоволоса дівчина, яка дуже енергійно розмахувала руками й із захопленням щось розповідала  своїм співрозмовницям. Від її жвавих рухів із зачіски випало пасмо, яке вона швидко заправила за вухо, привертаючи увагу до своїх сережок з дорогоцінними яскраво-зеленими камінцями.

 “Прикраса з хризолітом, отже це майбутній ескельт Діви.” 

 Дівчина люб'язно посміхнулась, коли я підійшла до них і оцінюючи оглянула мене. Я випрямилась, щоб мій кулон не залишився непоміченим, нехай добре роздивляться. 

 Двоє інших дівчат також звернули увагу, але промовчали. 

 — Дякую, Мати Лу́но, що дарувала нам душі. — Привіталася першою я - дівчата поклонились у відповідь. — Ви, мабуть, одногрупниці? Що обговорюєте? 

 — Ні, — слово взяла дівчина — Діва, — ми всі різних знаків, — для підтвердження її слів, дівчата показали свої прикраси: браслет із червоної яшми - символ Овнів та каблучку з аквамарином - символ Риб, — але ми з одного міста. 

 — Навіть заздрю вам, — майже чесно відповіла я, — а ось я єдиний ескельт у своєму місті за останні десять років. 

 Ну можливо я трішечки збрехала. В мене була Бріна, але вона прожила в нашому місті всього декілька років. 

 Між нами повисла тиша і здавалось я тут була зайвою, та мені все ж кортіло послухати.

 — А ви вже чули про Джансар? 

 Ранкова стаття доречно згадалась і мені хотілося дізнатись, які погляди на цю ситуацію в інших, але сказане рудоволосою дівчиною - шокувало. 

 — Так, студент з Джансару, — дівчина невдоволено скривила лице, — мені здається це якийсь злий жарт. 

 Я на мить отетеріла, не до кінця розібравши, що вона зараз сказала.

 — Зачекай, який ще студент? — Перепитала я. Можливо мені почулося?

 — А ти хіба не про те, що в цьому році вступає до академії ескельт  родом із Джансара.  

 З кожним словом дівчина все більше шокувала мене. Якоїсь миті мені захотілось схопити її за комір і добряче труснути.

 —  Ти б не розкидувалася такими сміховинними речами. — Натомість випалила я, не ховаючи свого невдоволення. —  Усім відомо, що ескельти народжуються тільки на нашому острові.