Глава 1

Глава 1

 Сім років.

 Я чекала на цей день так довго. Боролася, плакала, збивала руки до крові й знову плакала, зводила себе до непритомності, доводячи, що я варта бути на своєму місці, терпіла всі глузування однокласників, хоча, супутні бійки навряд чи можна було назвати терпінням. Я знала чого хочу і  чого прагну. Я бачила перед собою тільки сьогоднішній день. Моє життя зміниться - я отримаю визнання, мене почнуть поважати, можливо, навіть, боятися.

“Нерісо, ти молодець, просто розслабся і повільно видихни.”

 Не втримавшись, я відкрила одне око, щоб поглянути на годинник. П’ята година ранку!

 — Та щоб тебе Риби втопили! — Я незадоволено відкинула ковдру і скочила з ліжка.

 З учорашнього дня і хвилини не спала, мої думки заженуть мене в могилу!

 Підійшовши до кутового столика, що імітував ванну кімнату, я бризнула собі в обличчя вже охолоджену воду з тазика. Легше не стало, тільки холодно і неприємно через комірець що намок. Досить цих безсонних тортур.

 Відкривши єдине вікно в цій кімнаті та повністю впустивши сонячне світло, я визирнула назовні. Вулиця вже кипіла життям дрібних торговців, які облаштували павільйони прямо на порогах своїх будинків. Гул пробудженого торгового району заспокійливо пестив вуха. Сонце грало на строкатих дахах будівель, і від цього невимушено піднявся настрій. В ніс проник чудовий запах свіжої випічки й шлунок незадоволено забурчав.

 Без зволікань я почала збиратися, вирішивши, що краще вже пройдусь ще цими вуличками, ніж даремно сидітиму в чотирьох стінах. Звіряючись з годинником, вистачило п'ятнадцяти хвилин, щоб привести себе до ладу - копицю кучерявого волосся, шоколадного відтінку, загорнути в пучок і заколоти кількома шпильками. Вийшло не так акуратно, як це зробила б мама, але хоч відкрилося маленьке обличчя, зі світло-горіховими очима, кирпатим носом і тонкими губами. Біла сорочка заправлена в облягаючі коричневі штани, зверху доповнена світлою накидкою без рукавів і закріплено все широким поясом з декоративною пряжкою.

 Очі зосередилися на відображенні срібного ланцюжка, до якого прикріплювався синій кристал з чорними та білими прожилками — содаліт — подарунок тата перед моїм від'їздом до столиці.

 Обличчя пройняла усмішка, по спині пробігли мурашки. Сила, що дрімала всередині з самого народження, сьогодні прокинеться і я стану ескельтом — охоронцем зоряної душі. Мати Лу́на — наша богиня, благословила мене, необхідно виправдати її довіру і докласти зусиль для захисту та благополуччя Камарона.

 Я повторювала ці слова, як мантру, останні кілька років і кожен раз вони приносили впевненість у правильності моїх вчинків.

 Думки настільки заволоділи моєю увагою, що не відразу почувся стук у двері. На порозі стояв консьєрж, якого я вчора попросила розбудити мене.

 — Міс, ви вже зібрані, — він підняв руку з годинником, — невже я запізнився, ми домовлялися на п'яту…

 — Не хвилюйтесь, — перебила я й усміхнулася, — мені не спалося, тому почала збиратися раніше.

 Консьєрж із розумінням кивнув. Його погляд опустився трохи нижче мого обличчя і сірі очі розширилися. Так, саме такого ефекту від цієї підвіски я хотіла.

 — Ви сьогодні проходите посвячення? — Запитав чоловік із захопленням. Він склав руки одна на одну і приклав до грудей. — Дякую, Мати Лу́но, що дарувала нам душу. — Звичайне релігійне звернення до нашої богині.

 Після ще кількох привітань я нарешті залишилася одна і зібрала рештки речей у невелику валізу. Взувши дорожні чоботи й накинувши зверху плащ, я востаннє глянула на себе в дзеркало і пішла віддавати портьє ключі від номера. З готелю, з цікавою назвою “1000 і 1 сузір'я”, я мало не підстрибом попрямувала бруківкою, вздовж якої утворився квітковий ринок.

 Невеликі двоповерхові будиночки щільно стояли один до одного, їхні фасади рясніли блакитними, рожевими та персиковими відтінками, а разом з контрастними віконницями й буянням квітів, вулиця перетворилася на калейдоскоп. Місцеві зазивачі намагалися привернути мою увагу до свого товару, перекрикуючи сусіда, але я вперто проходила повз, нагадуючи собі, що це все мені доведеться потім тягти в руках.

 Чим важливішим був товар на лавах, хай то свіжий хліб або овочі, тим щільнішим ставав натовп. Не дуже хотілося втискатися в потік покупців, тож, звернувши в перший провулок і пройшовши пару схожих ринкових вулиць, я опинилася на східчастій алеї, що вела вниз до широкої проїжджої площі.

 Будинки в цій частині міста були вищими і їх зовнішній вигляд здавався дорожчим: стіни оздоблено ліпниною, деякі дахи декоровано баштами. Великі вікна з витонченими рамами виходили на вулицю, а балкони, прикрашені кованими поручнями, доповнювали образ будинків. Перші поверхи рясніли вивісками ювелірних магазинів, бутиків, кондитерських, а на чолі всього цього височіла будівля з колонами та масивними дверима з темного дерева з вигадливими різьбленими візерунками. Скульптури муз, що прикрашали фасад, підказували що це був театр.

 Проходячи по кільцю, я краєм ока почала вишукувати фіакр, на якому могла б дістатися до потрібного місця, але мене відволік хлопчисько, що перегородив шлях. Веснянкувате обличчя радісно усміхалося, коли він розмахував паперовим згортком.

 — Свіжі новини, всього один тарув, купуйте! 

  Маленький газетяр припиняв усі спроби себе обійти і було простіше вручити заповітну монету.

 Сховавши оплату в шкіряний мішечок, хлопчисько поправив плетену сумку, набиту такими ж газетками та взявся допікати нового перехожого.

 Назва видання - “Пліткар Астегарна”, не викликала особливої довіри, але увагу привернув заголовок на першій сторінці, який так і кричав: “НОВИЙ КОРОЛЬ ДЖАНСАРА ПРОПОНУЄ ПІДПИСАТИ МИРНИЙ ДОГОВІР З КАМАРОНОМ”.

 Я незадоволено цокнула. Ну що за дурня?

 Поруч зупинилася карета, з неї вийшла сімейна пара і я одразу зайняла вільне місце, завантаживши валізу біля ніг, попередньо склавши в неї газету.