Розділ VІІ

Годинник на соборі саме відбив опівніч, розворушивши дзвоном глевку темряву над містом. Небо було хмарне, проте повновидий місяць вряди-годи викочував з-поза кошлатих хмар. Вузькою вуличкою рішуче рухався замотаний у довгий плащ чоловік, в темному силуеті якого угадувався миротворець. Орлан йшов твердим кроком і остроги раз у раз подзенькували на його чоботях.

Наприкінці вулиці він раптом зупинився і сторожко роззирнувся, чи бува не слідкує за ним хто. Навколо було тихо і безлюдно, так ніби пошесть викотила геть усіх насельників міста. Орлан видобув із кишені ключ і, намацавши шпарину у дверях, застромив його туди. Нічну тишу пронизали звуки металевого скреготу – ключ впевнено відчиняв міцний замок.

Всередині будинку він розкрив свій плащ і видобув з-під нього запалений ліхтар. У сяйві променів чоловік одразу побачив лаштунки оселі, де жила досить заможна людина.

Орлан одразу ж заходився нишпорити по усіх речах: зазирав у шафи та скрині, заглядав під ліжка та у комірчини. Те, що він шукав, віднайшлося досить швидко: у невеличкій окованій металевими смугами скрині, у замку якої стирчав ключ, чоловік знайшов цілий комплект дивних предметів. То були довгі металеві ковальські кліщі, на щелепи яких були наварені гострі дзьоби, що нагадували справжні хижацькі ікла. На залізних щелепах запеклася чорна людська кров. Окрім них тут лежала пара великих кінських підків із широкими шкіряними ремінцями для кріплення до стопи. На кожній із підків спереду також було наварено по півдесятка гострих зубів. Якщо їх причепити до підошов, то при ходінні ті ікла неодмінно залишатимуть на землі сліди справжніх демонських пазурів. Ще одна пара схожих підків, але дещо менших за розміром, лежали у скрині під старим рядном. Ці напевно призначалися для рук, бо теж мали ремінці для кріплення.

Орлан склав свої знахідки у шкіряний лантух, що висів йому через плече, і знову заходився нишпорити по будинку. Він оглядав усе ретельно і довго, проте не знайшов більше нічого цінного. Гроші, золоті прикраси та дорогоцінні камінці, які так дбайливо збирав і зберігав господар оселі, не мали для миротворця жодної значущості.

***

Він повернувся до заїзду за дві години. Обережно пошкрябав нігтем дерев’яні дошки дверей, повідомляючи про себе. Зсередини клацнув металевий засув і двері негайно відчинились. В одвірках стояла бліда Марта, у нічному халаті, із запаленою свічкою у руці.

– Ви повернулись! – Вона радісно дивилась на чоловіка, а її очі аж блищали, осяяні вогником свічки.

– Так, – сухо відповів Орлан і рішуче ступив до будинку.

Марта причинила двері і посунула засув, після чого обернулася усім тілом до гостя.

– У будинку тихо? – запитав він упівголоса.

– Так. Лише з тієї кімнати… – Молодиця на мить затнулася і вказала пальцем у стелю. – З тієї кімнати лунали якісь дивні звуки: урчання, хрип, стогін…

– Все вірно. Так і мало бути. – Миротворець схвально похитав головою, проте на його обличчі враз виникла дивна задума, змішана з гидливістю.

– А що мало бути? – поцікавилась Марта.

Орлан зітхнув і втомлено опустився на лавку, що стояла біля входу. Поклав поряд із собою на підлогу лантух, в якому одразу дзенькнуло щось металеве.

– То мало бути те, що його народила трагічна подія, – мовив хрипко. – Чи, точніше, те, що його народила до життя одна непорядна людина. І тепер воно повернулося до того, хто його створив. Повернулося, аби віддати борг.

Марта не зовсім розуміла, про що саме йдеться. Проте загадкові слова чоловіка подіяли на неї гнітюче.

– Мені страшно, – прошепотіла вона і легенько притулилася до Орлана.

Він уважно поглянув на її миловиде обличчя і зауважив, що молодка не бреше – обличчя дійсно було спотворене від жаху. Вогник свічки стрибав на ґноті, танцював, в’юнився, яскраво освітлюючи принадні плечі та звабливі груди молодиці.

Орлан приречено зітхнув, ніби розумів, що йому аж ніяк не поталанить уникнути того, що неодмінно має статися між ними сю ніч. Він підвівся і ухопив лантух, що його приніс з ночі. Іншою рукою м’яко узяв Марту за зап’ясток і тихо мовив:

– Я проведу тебе нагору, щоби ти не боялася.