Розділ VI

Похорони померлого Христофора Брандта не відрізнялися якоюсь пишнотою чи велелюддям. Про нього ніхто нічого не знав, адже професор був викладачем не у звичайному світському виші, а в духовній академії Ордену мечоносців. Останній підпорядковувався не церковному кліру, а спеціальній Раді жерців, котрі і турбувалися про підготовку відповідних кадрів. Світська влада опікується світськими справами: економікою, політикою, юридичною сферою та міжнародними стосунками. Рада жерців турбується про інше: про знищення «темних» потойбічників, які з’являються внаслідок вбивств людей, та замирення останніх із потойбічниками «світлими» – жителями лісів, полів, рік, озер та гір. Саме для такої мети і створено академію, де готують змієборців-нищителів та змієносців-миротворців. Тому попрощатися з померлим прийшло вузьке коло тих, хто був особисто з ним знайомий чи щось, десь, колись чув. Окрім Орлана, тут був його друг Станіслав Лонський, котрий все ще виконував місію змієборця. Були настоятель собору, суддя ґродського суду з підсудком, війт з підкоморієм, власник заїзду та Марта, яка була останньою, хто бачив і прислужував Брандту. Померлого урочисто відспівали у соборі, перенесли на віз і повезли до міського кладовища. Тут вже було викопано яму і неподалік стояло двоє гробівників із заступами.

Настоятель храму проголосив останнє слово, згадавши про Брандта як мудрого навчителя і доброго чоловіка – наставника для молоді, і прочитав останню молитву. Тіло професора, загорнуте у білий саван, за допомоги рушників обережно опустили у могилу. Після того кожен із присутніх за звичаєм кинув по три жмені землі. Чоловіки були стримані, лише Марта відверто ридала, не стидаючись власних сліз. Орлан наприкінці обряду підійшов до неї, м’яко обійняв за плечі, притис до себе, втішаючи. Сльози молодиці крапали йому на одяг, а її тіло дрібно трусилося у його обіймах.

– Він був такий хороший, цей пан, – мовила Марта крізь сльози. – Справді хороший: увічливий, чемний, привітний, навіть ласкавий. Справжній батько. Еге ж, він нагадував мені батька – своєю поведінкою, розважливими словами.

– Так, батько, – погодився Орлан і погладив долонею жінку по спині.

Він раптом відчув, як дивне жіноче тепло плине від молодиці, як приємно вона пахне, як млосно віє від неї настояним жіночим духом, а сховане під хусткою волосся пахне чабрецем та рутою. То було так дивно і так принадно, що Орлан якоїсь миті навіть розгубився. Йому раптом схотілося втішити Марту, заспокоїти, обійняти міцніше, поцілувати, але не тут, не на кладовищі, а деінде, де немає сторонніх людей – можливо, у заїзді, згодом. То була лише мить слабкості, і чоловік миттєво опанував себе та свої почуття.

Поряд стояв Лонський, задумливо дивився на могилу, яку вже почали закидати землею гробарі. В очах чоловіка була тривога, чоло перекреслила глибока зморшка. З іншого боку стояв власник заїзду – він першим порушив мовчанку.

– Вельмишановне панство, – мовив, звертаючись до присутніх. – Оскільки померлий був моїм гостем, то я пропоную вшанувати його душу за поминальним столом. Запрошую усіх до «Червоної рози». Бо так годиться.

За півгодини усі були у заїжджому дворі. Сиділи за накритим столом у просторій залі, тихо перемовлялись і вшановували пам’ять небіжчика вином та горілкою. Бенкетний стіл може ділити людей – за власними статками, соціальним станом, родинним походженням чи впливом. Стіл поминальний усіх ріднить і зрівнює. І шляхтич, і міщанин, і духівник почуваються на рівних – однаково засмученими втратою. Смерть ріднить усіх людей, бо їй геть байдуже, якого ти походження і чи здобули твої пращури свій титул у бою. Склеп, могила, гробик мають майже однакову площу. Це не палац, не садиба і не церковний неф. Це останній притулок смертного, хатинка, домовина, яка наочно і чітко визначає усі потреби у житловій площі. Лише наприкінці існування людина чітко розуміє справжню скромність і простоту власних потреб.

Орлан сидів поруч зі Станіславом, неголосно розмовляли. Згадували своє навчання в академії, лекції, що їх читав Брандт, його жарти, життєві історії та поради. Спогадували навчителя добрим словом, як те і належить вдячним студентам. Після поминок, Орлан запросив товариша у гості, аби поспілкуватися без сторонніх.

Кімната, де він зупинився, була ошатною і прибраною. Тут було широке ліжко, два кресла, стіл, меблі. Вони спілкувалися до вечора: Орлан розповідав про нинішнє своє життя, згадував історії, коли доводилось мирити людей та потойбічників. Станіслав слухав усе з цікавістю. Іноді ставив запитання і все ще не переставав дивуватись, як це його друг вирішив так радикально змінити власне життя. Адже місія змієборця дозволяє непогано заробляти: приймаючи замовлення на знищення темних потойбічників, член ордену сам диктує умови праці і ціну власного ризику. А що таке – миротворець? Дрібне жалування, якого вистачає хіба що на хліб та квашену капусту. Та й необхідність щоденного нидіння на одному місці – при якомусь ґродському чи земському судді – теж не може не засмучувати. Місія мечоносця – то завжди дорога, мандри, зустрічі з невідомим, випробування самого себе і, як результат, належна оплата, що дозволяє широко жити. Єдине, що викликає сум, то велика кількість змієборців – бо що більша конкуренція, то менші прибутки.

Орлан слухав міркування Станіслава і лише сумно усміхався. Він вже давно розпрощався з бажанням заробляти, натомість прагнув спокою та рівноваги в душі, мріяв знайти колись родинне щастя. Тож аж ніяк не міг погодитись з думкою друга і товариша. Кожна людина обирає для себе власний шлях – саме те, що ближче до душі.