За півтори години потому з міської брами виїхав вершник. Він був вбраний по-дорожньому, проте не так, як ще нещодавно. На ньому був синій розшитий на грудях колет та зелені шоси. На ногах комонника були звичайні брунатні чоботи – до колін, що мали на гомілках ззовні по п’ять мідних застібок. На голові чоловіка був високий крислатий капелюх з довгим пір’ям, як те носять заможні зем’яни та князі. На плечах лежав довгий червоний плащ із грубого сукна, що мав захищати від вітру й дощу. Чоловік мав при боці довгу важку шаблю, а за спиною на поясі висів довгий прямий кинджал, який було легко вихопити однією рукою. Чоботи подорожнього мали широкі металеві пряжки, що більше нагадували стремена, а на п’ятах – остроги. Позаду коня, до сідла було приторочено невеличкий дорожній лантух з необхідними речами.
Він виїхав просто у ніч, розчинився у темряві, ніби безплотний дух. Лише цокіт підкованих копит його коня свідчив, що то була жива людина, яка поволі віддалялася від міста. Вже за кілька хвилин усі звуки вщухли, розсипалися на ніщо, і місто знову занурилось у тишу, яку порушували лише вартові кликуни.
У Полонне Орлан прибув після сходу сонця, коли браму вже відкрили і жителі почали полишати місто у власних потребах. Його ніхто не зупинив при в’їзді – шляхетний вид та дорогий одяг свідчив, що то прибув не рядовий міщанин, і не посполитий. До таких людей завжди повага, насамперед в умовах миру.
Орлан ніколи не бував тут – його шляхи завжди оминали це місто, тож з цікавістю поглядав на архітектуру та вдивлявся в обличчя незнайомих людей. Ще при в’їзді, у брамі він поцікавився у вартових, де тут заїзд, в якому зупиняються подорожні. Стражники охоче вказали дорогу – для них то була звична частина їхньої служби. Незабаром верховий під’їхав до двоповерхового кам’яного будинку, що стояв на центральній площі міста, просто навпроти собору. Його поява одразу привернула увагу юнака, який підмітав біля входу. Він був худорлявий, мав рудувате волосся і був вдягнений у простяцький одяг. Парубок враз змикитив, що вершник рухається просто до них, тож негайно кинув мітлу і завмер, очікуючи на гостя. А тоді схилився у легкому поклоні і одразу вхопив коня за вузду.
– Ласкаво просимо, вельможний пане! – проголосив він.
– Це заїзд «Червона роза»? – поцікавився гість.
– Так, вельмишановний пане! – Хлопець раптом повернувся і вказав рукою на вивіску, що висіла над входом. – Наша «Червона роза» завжди рада гостям!
Орлан легко сплигнув з сідла і передав повід парубку. Потім витягнув з кишені дрібну монету і простягнув її молодику. Той з поклоном прийняв «чайові».
– Вельми дякую, шановний пане! – проголосив радісно.
– Вільні місця маєте?
– Так, пане.
– А ти тут хто – служка?
– Я син власника. Мене звуть Теодором. І я виконую усе, чого потребують наші гості і наказує мій батько.
– То ти тут все знаєш, – чи то спитав, чи то здогадався Орлан.
– Так, шановний пане.
– Тоді розкажи мені, що за вбивство тут відбулося?
Парубок враз зблід і важко ковтнув повітря, так ніби йому раптом підперло дихання.
– То ви знаєте?.. – пробелькотів він злякано.
– У загальних обрисах. – Орлан витягнув із кишені ще одну монету, проте вже значно більшу за номіналом. – Але хочу знати усе в деталях.
Юнак поглянув на монету, яку йому демонстрував гість, і його блідість одразу почала зникати.
– Більше про те знає Марта, наша покоївка, – стиха промовив парубок. – Бо то вона першою знайшла того чоловіка. Я можу розповісти лише те, що сам знаю і бачив.
– Валяй! – недбало мовив гість і вклав монету парубку у долоню.
За півгодини він вже був у номері, в якому і сталося те жахливе вбивство. Тут, як видається, нічого не змінилося за минулий час. На підлозі було видно сліди крові, стілець та крісло перевернуті, на ліжку безладно зібгана постіль… Повсюди сліди боротьби, яка закінчилася трагічною смертю одного із супротивників. Орлан неквапом ходив по кімнаті, придивлявся, оглядав усі кути, присідав, навіть зазирав під ліжко та шафи, у пошуках якоїсь підказки, підсвічував собі ліхтарем. Він зауважив дивні сліди на підлозі, подряпані міцними кігтями дошки і розідрані простирадла, сліди зубів на меблях.
Біля входу, притулившись спиною до зачинених дверей, стояла бліда молодиця. Вона спостерігала за поведінкою гостя і відповідала на усі його запитання. А оскільки їх у прибулого чоловіка було чимало, то Марті іноді навіть здавалось, що цей добродій взагалі не вміє розмовляти – лише ставити питання.
– То що померлий казав про мету свого приїзду?
– Пан казав, що очікує тут на свого гостя. Точніше, лише один раз так сказав, якось мимохіть. Мені навіть здавалось, що він лише те й робив, що виглядав його з вікна. Бо щоразу, коли я заходила до кімнати – приносила каву чи обід, пан постійно сидів у цьому кріслі і дивився у вікно.