Розділ IV

До центру воєводства – Буревієва – подорожні доїхали за три години. Брами міста були вже зачинені, а саме місто давно спало, занурившись у тишу й темряву. Орлану і Михею довелося стукати у хвіртку, повідомляючи про своє прибуття. На них чекали: приїзд королівського гінця, возного чи миротворця завжди міг бути несподіваним, за будь-якої пори, тож для таких гостей існували особливі умови пропуску.

Охорона завбачливо запитала про прибулих і, пізнавши їх з голосу, швиденько розчинила хвіртку брами. Чоловіки зайшли до міста, тримаючи коней на поводі.

– Пізненько ви, – зауважив начальник охорони – приземкуватий широкоплечий чоловік у кольчузі, що тримав у руці важку алебарду.

– Так. Квапимося, тому вирішили не чекати на схід сонця, – пояснив возний.

Охоронці пропустили служників закону і зачинили хвіртку, навісивши на міцні ковані петлі важкого замка. Орлан з Михеєм сіли на коней і рушили мощеними вулицями до ґродського суду. Залізні копита дзвінко цокали по тесаному камінню, попереджаючи про проїзд поважних людей. Незабаром чоловіки були на місці.

Будинок суду був досить просторий, у два поверхи. Судова зала та службові приміщення знаходились на другому поверху, а внизу була стайня, комора та кухня, де правилися наймані служки. Зараз при господі був лише один – сторож, що виконував обов’язки конюха. То був немолодий, засмаглий чолов’яга з широкими вилицями та міцним підборіддям. Обличчя прикрашали довгі сиві вуса, що недвозначно вказувало на веселу та відчайдушну молодість дядька серед степового товариства. На стук возного він негайно відчинив двері, бо чекав на гостей. Орлан з Михеєм заїхали у високі двері, злізли з коней і віддали повіддя слузі. Далі він сам мав опікуватися худобою: почистити, нагодувати і напоїти, перевірити копита, аби на них міцно трималися підкови.

Михей рушив до службового приміщення першим, тримаючи у руці запаленого ліхтаря, Орлан йшов йому услід. Вони піднялися нагору і возний відімкнув ключем двері одного із приміщень – то була судова канцелярія. Михей поставив ліхтар на стіл і відчинив дверцята шухляди, де лежали документи та листи. Витягнув звідти шкіряний чохол і передав його Орлану.

Чоловік задумливо поглянув на пакунок: щоразу, коли він отримував саме такі листи, там неодмінно знаходилось якесь важливе послання. Що саме було тут, того він не знав, але відчував – то все не дарма, не просто так. Орлан вже давно навчився прислухатися до власної інтуїції. І вона його жодного разу не зрадила.

Мужчина розкрив чохол і витягнув звідти згорнутий у трубку аркуш цупкого паперу, що був перев’язаний шовковою стрічкою із привішеною сургучевою печаткою. Зламав її, дістав з піхов кинджал і розрізав стрічку, після чого розгорнув аркуш і заходився читати, повернувшись до джерела світла.

Михей сів до столу з іншого боку і уважно придивився до обличчя Орлана. Чоловікові було за сорок, у кутиках очей вже з’явилися перші смушки зморшок – так звані «курячі лапки». Очі були карі, уважні, ніс прямий, а підборіддя міцне, як те і належить сміливому воїну. У непевному сяйві свічки обличчя, як здавалось, було ніби витесане із каменю – тінь падала на кожну виїмку, кожну кісточку, що випирала з-під шкіри. Осяяне світлом ліхтаря, воно виглядало зосередженим, навіть напруженим. Про що саме йшлося в отриманому повідомленні, парубок не відав, проте по обличчю миротворця здогадався – про важливі справи.

Орлан пильно вдивлявся у написані гачкуватим текстом рядки. Почерк був знайомий, тож навіть попри певну манірність та стародавність буквиць, зрозуміти написане було не важко.

«Вельмишановному миротворцю, доктору змієносцю, пану Орлану Когуту. Буревіївське воєводство. Ґродський суд. Особисто в руки.

Вітам сердечно! Пише до тебе пан Станіслав Лонський – твій друг та товариш по академії, бакаляр змієборець. Вельми сподіваюсь, що ти почуваєшся добре, маєш міцне здоров’я і впевнено дивишся у позавтра.

Мушу попередити, що мої новини будуть сумними. Протягом останнього тижня ми втратили трьох бакалярів – молодих мечоносців, які лише рік як закінчили академію. Це Охрім Редька із Заплав, Устим Кирпатий із Підгір’я та Олехно Коник із Криниць. Усіх їх було забито за одних і тих самих дивних обставин – дорогою, коли виконавці їхали на замовлення війтів щодо насилля, яке чинять темні потойбічники. Причиною смерті став напад невідомої істоти: вона несподівано хапала бакалярів ззаду за шию міцними щелепами і вбивала, ламаючи кістки та завдаючи важких ран. Жодного разу увидіти істоту не вдалося, тому не зрозуміло з якою саме демонською силою довелося стикнутися загиблим. Та найсумніше те, що вчора у такий самий спосіб було вбито професора пана Христофора Брандта. Він зупинився у заїзді Полонного і був зранку знайдений померлим від важких ран. Я знаю, що ти, брате, дуже любив і поважав професора, ще відтоді, як навчався в академії. Тож гадаю, що ти маєш знати цю сумну новину. Вельмишановного пана Христофора Брандта буде поховано завтра, на міському кладовищі Полонного, оскільки він не мав родичів і нікому потурбуватися про перевезення померлого до іншого місця останнього притулку. Якщо матимеш змогу і бажання, то можеш долучитися до обряду прощання з людиною, котра усім нам – майбутнім бакалярам – була мудрим навчителем і добрим батьком. Початок поховальної служби о десятій годині у соборі Святої Трійці.