Розділ ІІІ

Вони їхали назад удвох – змієносець Орлан і судовий возний Михей, сидячи на своїх конях і підтримуючи розмову. Власне то був радше монолог, бо Михей запитував, а Орлан увесь час відповідав. Поволі, відповіді перетворились на суцільний наратив, в якій було ціле життя, уся доля миротворця.

– Ти ж знаєш, як воно у житті: не ти вибираєш – тебе вибирають. Помічають в тобі дар – вроджений чи переданий у спадок – і забирають із родини. Хочеш чи ні, а мусиш іти. І ні сльози матері, ні голосіння малих сестер тебе не врятують. Таке і мені сталося: приїхали емісари набирати молодь для охорони Стіни, і випадково виявили, що я маю дар. Одразу ж охорона схопила, відвела убік і тримала за руки, аби я не втік, не сховався. А тоді акт склали, батьки руку приклали до паперу, і все – я вже не їхній. Інший. Чужий! Вкинули мене у хуру, ніби вівцю, і повезли. А дорогою у селищах ще двох виявили – хлопців-десятиліток – і їх до хури вкинули. То мені хоч не нудно було, мав з ким погомоніти.

– А вам тоді скільки було? – поцікавився возний.

– Та дванадцять виповнилось, – сумно відповів змієносець. – Вже хлоп’як величенький був. Отож привезли нас на Полісся, а там – серед незмірного озера – острівець стоїть, і на ньому кам’яна фортеця. Заїзд лише з одного боку – по довгій дамбі. Втекти звідти навіть не мрій. Отака-от академія – не за бажанням, а з примусу туди набирають. Там я вісім років навчався, всьому навчався: письму, рахуванню, риториці, алхімії, виготовленню мазей та ліків. Навчали нас різним заклинанням, що мали оберігати від темної нечисті. А ще вчили битися та боротися врукопаш. Дуже непроста наука. Ми вивчали усі види зброї, які лише існують у світі: мечі, шаблі, рапіри, сокири, галябарди, кістені. Навчили стріляти з луку, арбалету та самопалу, влучно кидати ніж у мішень чи сокиру, і швиргати каміння з пращі.

– Ух ти! То вас готували як справжніх лицарів? – Михей не міг стримати свого захоплення.

– Ми й були справжніми лицарями-змієборцями. – Повагом мовив Орлан. – Адже нас готували для чого? Для боротьби з «темними» потойбічниками: упирями, вовкулаками, перевертнями тощо. То звичайних людей готують для охорони Стіни, щоби протистояти таким само смертним. Там достатньо звичайної людської сили та спритності. А ми мусіли протистояти вселенському злу, котре народжується на крові та розбрату людському. Тут самої лише сили і хвацькості замало – потрібна і магія, і обереги, і особливі навички бою. Лише коли усе те опануєш, тоді вже маєш шанс перемогти і вийти із двобою живим. Бо та потороч, котра виходить із темряви, має неабияку міць та потугу. То ніби з бугаєм голіруч битися.

– Ого! – возний замислено почухав потилицю, намагаючись уявити, як то воно – ставати до бою із силами темряви. – А до Стіни їздити вам доводилось?

– Доводилось, і не один раз. Там кожного разу, після бою з урками хтось з’являється: або похребетник, або душоїд чи кровоспраг. На Стіні без нас – змієборців – ніяк не можна. Там де впала на землю крапля людської крові – неодмінно з’явиться якась потойбічна сила, котра прагнутиме цієї крові ще і ще. І якщо її вчасно не знищити, поки вона ще молода і слабосила, то згодом можна мати велику халепу. Кожна нова людська смерть подвоює її сили. От і рахуй сам, що може бути, якщо ця потвора тривалий час живитиметься людськими душами. Таке треба знищувати у пуп’янку, у самому зародку, тоді це робити легко. А якщо проґавиш, то й ціну сплатиш більшу.

– А багато змієборців загинуло?

Запитання молодика примусило Орлана на мить замислитись. Він перебирав у пам’яті усе що знав і десь чув, намагаючись порахувати їхні втрати. Під час навчання в академії такої статистики спудеям ніхто не оголошував, аби дочасно не вселяти у майбутніх змієборців жаху. А вже згодом, вийшовши у світ, кожен із бакалярів поволі дізнавався про своїх безталанних товаришів.

– Багато, – мовив похмуро. – За ті двадцять років, які я був у місії, загинуло одинадцятеро. Різного віку люди.

– А через що?

– Переважно саме через те, що не правильно розрахували власні сили чи недооцінили потвор. Адже вона здатна вдавати із себе молоду і слабосилу, а насправді може виявитися справжнісіньким монстром-велетом. Тому хлопці і гинули, бо злегковажили: або магічні заклинання не встигли прочитати, або ж магічні мастила не використали. Ну, а ще через…

Орлан на мить затнувся, завмер, ніби міркував – варто чи ні про таке розповідати.

– Через що? – Михей не витримав паузи, нетерпляче засовався у сідлі.

– Через жінок.

– Як це? – парубок аж присвиснув від здивування.

– А так, – повагом пояснив Орлан. – Жінка у чоловіка завжди силу забирає. А інколи і розум. До останньої краплі випиває. Залишає лише оболонку людську. Тож дехто зі змієборців загинули саме через жінку: закохався, втрапив пильність, проігнорував знаки та попереджувальні настанови, і все – гаплик! Вбили фактично голими руками.

– Який жах! – возний мимоволі перехрестився, раптово дізнавшись про підступність жіночих чар.

– Жах і неабиякий, – погодився Орлан і враз зітхнув, пригадавши якусь свою сумну історію.