Розділ II

Сонце закотилося за обрій, закінчивши нестримний цілоденний біг. Присмерк поволі приступав, відділивши день від ночі. На невеликій галявині біля лісу було людно. Горіли численні смолоскипи, устромлені просто у землю. Поміж лісом та полем палало три ватри, освітлюючи присутніх. Дві юрбі – людська та сутнісна – стояли одна навпроти одної. Люди були селянами, жителями селища біля шляху. Усі святково вбрані, у розшитих сорочках та кептарях, прикрашених бісером сукнях та спідницях. Такий був звичай: на досвітні суди смертні мали приходити як на великодні свята, тим самим демонструючи свою повагу протилежній стороні.
Мешканців лісу представляли повітрулі, диви, сатири, навки та русалки. Вони стояли поміж дерев, ніби остерігались долати межу, котра відділяє селянську ріллю від лісу. Усі були прикрашені вінками, листям, квітами, плетеними із трави майже прозорими серпанками. Лише сатири стояли в усій своїй дикій чоловічій красі: з голими торсами та волохатими, ніби вбраними у штани із баранячої шкіри, ногами.
Серед присутніх сидів лише один – середнього віку міцний чоловік, вдягнений у розшитий сріблом одяг та білий крислатий капелюх. Попереду до капелюха було причіплено срібну прикрасу, у вигляді змії, що кусає власний хвіст. На добродієві був довгий, шитий срібною ниткою плащ, а в руках він тримав срібний жезл – ознаку найвищої влади над присутніми. На берлі зображено двох переплетених змій, що дивилися одна одній в очі. Добродій сидів просто на межі, що розділяла сперечальників невидимим кордоном.
– Де таке є, – голосно запитував опасистий довговусий дядько, що був сільським старостою, – щоби нам не дозволено було ходити до лісу? Дерево для будівництва треба. Для обігріву житла теж треба. Це споконвічний Закон – брати з природи те, що дозволено. Навзамін ми приносимо пожертви духам лісу – медом, вівсом, хлібом. Заготовленим сіном взимку підгодовуємо тварин.
Йому суперечив високий похмурий лісовик, голову якого прикрашав пишний вінок із дубового листя. Він тримав у руці кострубатого ціпка, що був не стільки підпорою, скільки символом влади, яку лісовик мав у своєму світі.
– Закон дозволяє брати з лісу на власні потреби і не більше. А ви зухвало ріжете дерево і везете його на ринок, збуваєте у чужий край!
– Ми мусимо якось жити, з чогось заробляти. – Відгукнувся селянин і обвів своїх односельців багатозначним поглядом.
– Живіть зі свого збіжжя, яке вирощуєте на полі. Живіть з бидла, яке плодите і випасаєте на луках. А вам мало того, ви прагнете винищити наш світ.
– Не винищимо. – Рішуче заперечував вусатий ґазда. – Там де ріжуть дерево – виростає нове.
– Виростає лише тоді, коли ви межі не перетинаєте! – Зауважив лісовик і демонстративно підняв над собою ціпок. – А ви ріжете дерево, палите пні і тут же пускаєте услід рало. Все вам мало землі! Коли ви вже наїстеся?
– А ви витоптуєте наші лани! – вигукнув чолов'яга. – Навмисне гоните лосів та кабанів на ріллю, аби вони завдавали нам шкоди.
– Не ми гонимо, а звір сам іде до вас. Бо йому у лісі вже затісно – ви вирубали третину дерев! Ще й захарастили його хмизом та обрізаним гіллям. Ви перетворили наш ліс на справжні хащі! Мабуть, вдома у вас такого немає.
Хоча говорили лише двоє, як старійшини громад, оточуючі час від часу підтримували їх – схвальними вигуками або заперечливим гомоном. Ніхто не бажав вступатися, бо уважав, що правда на його боці.
Чоловік, котрий сидів на лаві, слухав усе мовчки. Чи то не мав права встрягати, чи, може, чекав, коли закінчаться обопільні аргументи і сперечальники висловлять усі свої претензії. Він задумливо дивився поперед себе, і в його зінницях відбивалися сяючі вогняні пелюстки ватр.
Поки йшли суперечки, на обрії з’явився вершник, котрий рухався у сей бік. Він їхав неквапом, вочевидь розуміючи, що встигне на юрмище за будь-яких умов. Не доїжджаючи кроків із п’ятдесят, вершник зліз з коня і відпустив його на випас. Неподалік пасся ще один – засідланий, проте не стриножений кінь. Удвох тваринам буде значно веселіше.
Прихідько був вдягнений по-міщанські, відповідно до затверджених Статутом правил. З виду був молодиком, років двадцяти п’яти, досить вродливим, і мав струнку фігуру. Він рішуче рушив у бік судилища, підійшов іззаду до людської юрби і зупинився, прислухаючись до суперечок. На зайду ніхто не звернув уваги – усіх селян цікавило лише одне: чи зможуть вони і надалі уповні користуватися лісовими добрами для власної користі. Люди сторожко поглядали на суддю, котрий сидів на принесеній кимось лаві, тихенько перешіптувались між собою, намагаючись вгадати результат присуду. Добродія, котрий приїхав їх судити, усі бачили уперше і нічого про нього не знали. Проте з його ошатного і вельми серйозного вигляду одразу зробили висновок, що це – дійсно суддя з усіма належними повноваженнями.
Чоловік у срібному плащі раптом звів догори руку, що тримала жезл. То був знак, щоби усі суперечки та розмови припинилися. Лісовики враз притихли, люди продовжували тихенько перешіптуватися.
– Я, Орлан-миротворець, владою, що її мені надано, на цьому досвітньому суді вислухав закиди обох сторін і прийняв таке рішення. – Мовив низьким голосом чоловік, дивлячись просто перед собою. – Віднині, жителі селища Долиняни, мають право брати ліс виключно на власні потреби. Забороняється різати дерево задля продажу чи випалювання вугілля на продаж. Долиняни зобов'язуються навести у лісі лад, очистити його від хмизу та гілля, яке вони самі й залишили. Межу лісу встановлюю по нинішньому його краю і забороняю пускати рало далі цих дерев. Лісовики зобов'язані не пускати звіра на лани, коли там ростуть культури. Але вони зобов'язані не чинити перешкод долинянам, якщо ті беруть з лісу у власний вжиток. Решта зобов'язань, такі як пожертви духам лісу та зимовий корм, залишаю у колишніх межах та обсягах. Таке моє слово!
Одразу від лісу долинули радісні вигуки: сатири та мавки, диви та лісовики гучним вереском та співом оголосили власну радість. Натомість між людей піднявся тихий невдоволений гомін, проте вголос ніхто не виказував жодних заперечень. Очевидно, що люди були незадоволені таким присудом, але останнє слово залишилось за суддею. Поволі нарід почав розходитись – поодинці та парами, дрібними та великими гуртами люди полишали узлісся і йшли до свого селища. Залишилось лише двоє – староста та прибулий вершник. Перший туптався на місці, не знаючи що вчинити, інший терпляче очікував на суддю, коли вже той звільниться. Лісові мешканці теж посунули назад, до діброви і швидко зникли серед рясного листя. Лише чутно було переливчастий сміх мавок, радісні пісні повітруль, бадьорі мелодії, що їх втішені присудом сатири виконували на своїх сопілках. На узліссі залишився лише лісовик – він теж задумливо дивився на суддю, ніби очікував на останнє слово.
– Ви згодні з моїм присудом? – поцікавився добродій у срібному плащі.
– А якщо і незгодні, тоді що? – запитанням відповів староста.
– Якщо незгодні, то цілком можете опротестувати моє рішення. – Мовив Орлан. – Тоді замість мене пришлють іншого миротворця і він знову розгляне вашу суперечку.
– Хе! – Вусатий дядько кисло усміхнувся. – Розгляне. А де гарантія, що присуд буде інший?
– Миротворець жодних гарантій не дає, – різко мовив Орлан. – Він розглядає справу і судить по букві Закону.
– І я про те, – невдоволено буркнув дядько і з-під лоба поглянув на лісовика.
Той стояв мовчки, ніби вже давно висловив усе що хтів.
– А ви? – Орлан поглянув у бік лісовика. – Ви згодні?
– Справа не у тому – згоден чи ні. Між світами має панувати мир та злагода. А це буде лише у тому випадку, коли усі будуть цінувати і берегти довкілля. Воно не лише наш дім, але і ваш теж. І що швидше ви усі те зрозумієте, то менше у тебе буде роботи.
Орлан підвівся, поправив на собі плаща та одяг, і засунув берло за широкий пояс. Окинув обох уважним поглядом, втішно зітхнув.
– Тоді мою місію завершено. Сподіваюсь, що мені більше ніколи не доведеться приїжджати сюди знову. Хоча… – Він роззирнувся, пильно поглянув на ліс, лани, що вже поволі потопали у присмерку, і бадьоро додав: – Хоча місця тутечки гарні. Я б із задоволенням тут жив.