Глава 37. Ще одна інтрига

Ейпріл давно не показувалася на очі. Приходила вечорами до Маріанни відпочивати, але більше упродовж дня не переслідувала свою підопічну. Дівчина почала думати, що тій недобре, але кішка лише відмахувалася. Неприємні думки кололи думки Маріанни — Ейпріл з нею тільки на період життя цього тіла, але скільки це? Скільки насправді років цій чорній кішці із зеленими очима, яка засинала поруч щовечора?

Маріанна сонно потягнулася, коли виявила, що її мати, Даніелла, знову вишивала на тому самому дивані, де вони вже сиділи разом. Минулого разу це не закінчилося добре — посварилися на ґрунті стосунків із Хоакіном, Седріком, загалом через невисловлені претензії одне одному.

Маріанна повернулася і лягла на бік, щоб легше було спостерігати за мамою. Вона захоплено вишивала щось — протягувала голку з ниткою в тканину, щоб та зникла, як буйок на поверхні води, але знов з'явилася гострим кінцем зверху.

— Що вишиваєш? — Запитала дівчина.

Даніелла ледь помітно усміхнулася і подивилася на доньку. Вони обидві виросли за цей час. Даніелла, як здавалося її доньці, переглянула свої цінності. Її вчинки все ще вражали егоїзмом і бажанням власного комфорту, але зараз було щось більше. Гордість за своїх дітей? Моральна підтримка?

— Дивись, — вона перевернула свою роботу, щоб показати, чим займалася весь цей час.

Вишивка зображувала великий дерев'яний будинок — не такий, як маєток Леромео, але значно більший за їхню халупу — у лісі в горах.  У вікнах горіло тепле світло, ніби всередині запалили камін. Поруч із будинком на мотузці висів одяг, на траві безладно валялися іграшки, наче діти щойно бавилися, а зараз пішли обідати. Це був не просто будинок — це був будинок мрії Даніелли. У горлі в Маріанни застиг клубок.

— Одного разу, ми побудуємо його, — усміхнулася Даніелла, — і я хочу, щоб і ти, і Хоакін знали, що ми завжди будемо раді вас там бачити. Може, ви не виросли повністю зі мною, — жінка боялася поглянути доньці в очі, — але ви залишаєтеся моїми дітьми. І завжди можете повернутися до мене.

Маріанна майже вистрибнула з-під ковдри, кидаючись в обійми до мами. Їй так не вистачало цих слів, цієї турботи й ласки — і нехай це поки що тільки вишита картина. Вона зробить усе, щоб втілити цю мрію в життя.

— Задушиш, Маріанно, — розсміялася Даніелла, — кави хочеш?

— Звичайно, — усміхнулася чорнява дівчина, — ти на Раду приїхала?

— Так, — жінка кивнула, — привезла Ніколаса. Він скучив.

Маріанна невиразно знизала плечима — теж нудьгувала, але зараз мало часу на приємну ностальгію. Спочатку потрібно убезпечити всіх і її людей насамперед.

Зібравшись і одягнувшись до зборів — дівчина одягла темно-бірюзовий строгий костюм і блузку кольору слонової кістки — Маріанна випила кави з мамою і поквапилася до свого кабінету. Перед початком потрібно було зібрати всі докази.

У кімнаті на неї вже чекав скуйовджений Люціус. Маріанна кивнула йому.

— Де Кітано?

— Уже в залі нарад, чекає, — кивнув Люціус, — я хотів переконатися... що ти готова.

— І ти туди ж, — по-сестринськи усміхнулася Маріанна, — не потрібно мене захищати, я сама впораюся. Зрештою, я — правителька Вейри і відповідаю за свій народ. Згоден?

— Вибач, — знітився юнак, — я тоді піду.

Біля самого виходу він пригальмував, обернувся і нагадав:

— З тобою ще Самюель хотів поговорити.

Її улюблений дракон прилетів ще вчора, але дівчина була зайнята по горло. У нього були важливі новини щодо Ірміріона, але вони обидва вирішили перенести розмову на ранок. Зараз же на це банально не вистачало часу.

— Він теж у залі нарад?

— Я його ще не бачив сьогодні.

Маріанна кивнула і зробила в голові позначку — поговорити із Самюелем одразу, як видасться хвилинка. До Ради залишалося не так багато часу — не більше години — а детективи ще не приїхали. Вони були ключовими особами для сьогоднішніх зборів, і з'явитися мали максимально непомітно.

Маріанна важко зітхнула і провела рукою по лобі, на якому з'явилася непристойна кількість зморшок. Так, останнім часом Вейра не давала їй продиху. Тільки вирішувалася одна проблема, як на її місці з'являлася тисяча інших. Маріанна заглибилася в документацію, яка була потрібна для зборів.

Ніжний стукіт відвернув дівчину від думок — улюблений дракон стояв у дверному отворі. Він закотив рукави світлої сорочки і розстебнув ґудзики трохи більше, ніж дозволяли б пристойності. Чорні штани вільного крою спадали вниз до акуратних класичних туфель.

— І коли мені так пощастило з нареченим? — Усміхнулася дівчина, дивлячись на дракона.

Він хмикнув, подивився вниз і наблизився до дівчини. Його ідеальне волосся, зібране у хвіст, ховалося за потужною спиною чоловіка.

— Тоді ж, коли мені пощастило з нареченою, — він перейшов на спокусливий шепіт, — і істинною.

— Знову ти про це, — скривилася дівчина, — я тільки думати про це перестала.

— Можу допомогти перестати думати про все, — прошепотів чоловік, провівши пальцем по губах Маріанни, — ти зажадала, щоб я прийняв тебе, але відмовляєшся прийняти мене? Жорстока.