Глава 26. Полум'я, що майже згасло

— Що ти плануєш робити? — Запитав Кітано в Маріанни, коли вони виходили з каналізаційного тунелю.

Що робити? Знала б дівчина сама — змогла б відповісти. Насамперед їй хотілося відшукати зв'язок між Даміано і цим підвалом, щоб визволити Седрика. Перебувати у в'язниці і піддаватися щоденним стражданням — не одне й те саме. Для цього в дівчини був план, але після вкрай дивної реакції Ейпріл на Кітано відкрито довіряти вона не збиралася — не до розмови з кішкою.

— Приїхати додому і як треба попаритися у ванній, — мрійливо протягнула дівчина. — Після воза я заклякла вся.

— Можу організувати, щоб ніхто не чіпав, — сказав чоловік, обіймаючи Маріанну за плечі.

Ейпріл під курткою комбінезона ледь чутно заричала. Маріанна була спантеличена — що знову?

— Вас відвезти? — Запропонував Калеб. — Гадаю, що шлях возом назад тобі теж не сподобається.

— Була б вдячна, — щиро видихнула дівчина. — Калеб, у мене до тебе ще прохання було. Ти зможеш не поширюватися про те, що бачив щойно? Сам розумієш, як можуть відреагувати на втручання правителя Тіньових земель, ще й за участі Седрика.

— Звісно, Маріанно, — він усміхнувся.

Кітано йшов і рахував камінчики, які траплялися під ноги. На слова дівчини він нічого не сказав і не коментував — лише подумки щось зосереджено прораховував. Невелика зморшка з'явилася в нього на переніссі.

— Будеш хмуритися, швидко постарієш, — усміхнулася Маріанна. — Про що задумався?

— Удома на тебе чекає Самюель, — кинув він.

Маріанна видихнула. Ця мелодрама їй набридла вже добряче. У неї є її країна і рішення, яким ніхто не повинен протистояти.

Молоді люди стояли й чекали, коли Калеб трансформується у форму дракона, щоб доставити їх у маєток Леромео. Кітано мовчав, Маріанні нічого було сказати — пауза затягнулася.

"Кітано щось задумав", — тихо сказала Ейпріл. Дівчина не могла їй відповісти, але подумки насварила кішку. Доказів цим словам у неї не було, зате накрутити саму Маріанну вона змогла.

У вигляді невеличкого акту бунту, дівчина взяла Кітано за руку і посміхнулася.

— Ти чого? — Навіть злегка зніяковів чоловік.

— Я розберуся і з Самюелем, і з усіма проблемами, Кітано, — сказала Маріанна. — Ти, головне, сам не переставай усміхатися. Твоя усмішка заряджає мене на звершення!

Ейпріл знову загарчала, а Кітано відвів погляд убік. Маріанна зовсім не домоглася своїми словами того ефекту, якого очікувала.

У маєтку були під сутінки. Калеб приземлився не на виділеній ділянці перед будинком, а, як і домовилися, трохи віддалік — у лісі. Звідси вони могли легко дійти до маєтку, при цьому дотримуючись старої легенди про віз.

Махнувши на прощання вампірові, дівчина видихнула і рушила в бік маєтку.

— Ідеш? — Запитала вона в Кітано, але той й далі уникав її погляду. — Що?

Чоловік стояв на невеликій відстані, тримав руки в кишенях його сірих джинсів і дивився кудись убік. Йому було складно говорити, і він періодично кусав губи. Маріанна ледь стримала посмішку — як школяр, їй-богу.

— Маріанно, чому Самюель? — Чоловік підійшов упритул до дівчини. — Він постійно вставляє тобі палиці в колеса, постійно кидає одну і йде наперекір усім твоїм рішенням. Чому ти далі обираєш його?

— Я не знаю, Кітано, — чесно відповіла дівчина. — Не те щоб почуття мали якусь логіку. З тобою мені добре і спокійно, але...

— Але цього недостатньо, — гірко закінчив чоловік за неї.

— Можливо й так, — знехотя погодилася Маріанна. — А може, — вона спробувала підбадьорити його посмішкою, — вся справа в істинності. Ти мені все одно дуже дорогий, Кітано, будь ласка, не переставай бути собою.

Він не відповів, але провів рукою по скуйовдженому волоссю. У ньому майже не було енергії — і куди тільки подів усі її залишки? Пославшись на якісь справи, Кітано пішов у бік ферм. "Хоче побути на самоті", — подумала Маріанна і, знизавши плечима, попрямувала до маєтку.

Там на неї вже чекали.

Самюель виглядав, як загрозлива скеля на тлі потемнілого неба маєтку Леромео. Його жовті очі палали полум'ям праведного гніву. Руки були схрещені, немов він простояв так не одну годину, чекаючи на свою кохану. Коханої? Своєю полоненою радше — так почувалася Маріанна в той момент. Як полонена, що втекла від полонителя, яку спіймали і зараз на неї чекає покарання.

Червоні лусочки проступали на обличчі дракона з кожним кроком, з яким наближалася дівчина. Здавалося, ще трохи, і він перетвориться на дракона — мовчки, без слів і пояснень. Від нього виходила божевільна сила і маскулінність, від чого Маріанна ледь не посміхнулася — і вкотре за сьогодні вона стримує посмішку для збереження его чоловіка?

— Привіт, — сказала вона, перетинаючи ворота маєтку.

— Ти втекла з власного дому? — Запитав Самюель, піднімаючи брову вгору.

— А що мені залишалося робити, пити снодійне від лікаря? — Дівчина теж схрестила руки на грудях. — Яке ти взагалі право маєш роздавати такі доручення — будь-які доручення — у мене в будинку?