Глава 23. Втеча

Маріанна швидко переодяглася в зручніший одяг — темно-зелені легінси і темно-сіру футболку з довгим рукавом. Замість акуратного пальта дівчина обрала комбінезон у тон низу. У ньому буде досить зручно пересуватися, до того ж її буде не дуже просто помітити.

Дівчина виглянула у вікно своєї кімнати — на вулиці була тиша, ніхто не гуляв у цей час. Вона допомогла кішці залізти за комір до себе і попрямувала до вікна біля ліжка — воно було всього за метр від масивного дерева, по якому дуже зручно можна спуститися до самого низу, не привертаючи уваги.

На самому ліжку Маріанна підготувала "пастку" — накрила кілька подушок ковдрою, щоб, на перший погляд, здавалося, що вона міцно спить. Якщо це маскування зможе виграти їй хоча б половину дня, то вже можна назвати операцію успіхом.

Найстрашніше зараз було дострибнути до дерева.

— Ти зможеш, — прошепотіла їй Ейпріл, і Маріанна відчинила вікно. Подуло холодним морозним повітрям. Прикривши вікно, наскільки це взагалі було можливо, дівчина стрибнула до гілки.

Як добре, що вона ходила на легку атлетику в дитинстві і зараз змогла виконати цей трюк. Залишалося тільки спуститися на землю, залишаючи якомога менше слідів. Маріанна вигледіла, де були сліди слуг, і пересувалася тільки по них, щоб сніг не видав її напрямок руху.

Біля воріт нікого не було, тож дівчина кинулася туди, тікаючи, як від хижака. Ця ділянка шляху була майже такою ж небезпечною, як і стрибок на дерево — її могли побачити у вікні на першому поверсі, у вікні з вітальні, та навіть просто перехожі з ферми могли помітити й привітатися зі своєю правителькою. А далі справа за малим — про це дізнається Самюель і організовує їй справжні кілька діб під заспокійливим кінської дози.

Утім, Маріанна змогла покинути територію непоміченою. Тільки її серце билося так, що вона боялася, як би не почули це в сусідніх будинках.

— Нам потрібно в портове місто, — промовила Ейпріл, приглушеним через куртку голосом. — З напрямком на Тіньові землі. Там є підземні лабіринти, щось на кшталт каналізації. Седрик так сказав.

— Тих грошей, що були в кімнаті, вистачить тільки на невеличкий віз до портових міст, — задумливо пробурмотіла дівчина, упевнено прямуючи в бік ферм. Зловити такий віз можна було на невеликій відстані від спалених полів.

— Нам головне дістатися туди, — відповіла Ейпріл, — на зворотному шляху ми зможемо просто зв'язатися з маєтком.

"У портових містах немає телефону", — згадала Маріанна і нервово ковтнула. З поверненням можуть виникнути труднощі, але вона сподівалася, що на той час уже розбереться з усіма проблемами.

Перший зустрічний на возі з'явився через хвилин 20, і дівчина встигла добряче підмерзнути. Спочатку він і зовсім брати її не хотів. Каже, грошей йому не треба, а за дешево везти не цікаво. Старий хитрун! Маріанна розуміла, що не може користуватися благами свого імені — та й не повірив би він їй — тому ввімкнула всю чарівність і вміння зменшувати ціну. Невдоволено цокаючи, чоловік уже було почав їхати без неї, коли Маріанна чесно зізналася — більше ні.

— Тьху на тебе, — поморщився чоловік, — ну сідай уже.

Гроші він узяв усі наперед, постійно примовляючи, що майже задарма везе її. У його словах було зерно сенсу — ввечері справді їй би довелося довго чекати на наступний віз. Але не виключено, що вона змогла б поговорити з більш поступливим селянином.

У дорозі належало провести не менше трьох годин, тому Маріанна влаштувалася зручніше, намагаючись зігріти Ейпріл і зігрітися самій. Вона змогла сісти на дно воза — так вітер не обдував з усіх боків і можна було навіть задрімати. Ейпріл розбудить, якщо що.

Заплющивши очі, Маріанна уявила, як стає маленькою, наче атом, і як мандрує просто до серця. Наступної миті вона обм'якла, а її душа опинилася в знайомій кімнаті. Седрик сидів у кутку, дивлячись у порожнечу.

— Нудно? — Запитала дівчина.

— Не те щоб тут було чим зайнятися, — усміхнувся дядько. — Можна вирушити гуляти тілом, звісно, — від його слів Маріанна відчула неприємні мурашки, — але я боюся заблукати.

— Незручно б вийшло, — пробурмотіла вона.

— А ти що тут робиш?

— Прийшла провідати, — повела плечем дівчина. — Ми зараз ідемо на пошуки твого тіла.

— Ейпріл сказала, куди йти? — Здавалося, він навіть здивувався.

— Так, — Маріанна кивнула, — хоча не те щоб у нас був вибір. Ти знав про роздвоєння особистості?

— Ні, але міг би здогадатися, — він хмикнув. — Утім, це була перша і єдина успішна спроба опинитися в чужому тілі.

— Вітаю? — Сумно усміхнулася дівчина. — Хто тебе тримає в цій каналізації?

— Даміано, — відповів Седрик, не дивлячись дівчині в очі. — Він знав, куди я можу піти, тікаючи, коли...

— Я зрозуміла.

— Вибач. Я радий, що ти жива.

— Я теж.

Розмова не клеїлася, тому дівчина поспішила назад до свідомості. Дуже вчасно — її "кучер" якраз намагався розбудити її, прикрикуючи, що трупи возити не зголосився.

— Я втомилася, — відмахнулася вона. — Навіщо ми зупинилися?