Глава 4. Лісова ведмедиця

У душі Маріанни вирували пристрасті. Та що цей дракон узагалі уявив про себе? Так принизити її просто перед Радою? Її позиції не були сильними зараз і обмежувалися статусом (наближена до правлячої сім'ї) і підкріплені тим самим союзом із Самюелем. Не міг же він не розуміти цього? Він — її єдина можливість закріпитися за владою. Самюель був тим, хто підштовхнув дівчину до рішення стати правителем, а тепер що... відступитися?

"Ну вже ні", — вирувала думка в голові дівчини. Вона наздогнала дракона і безпардонно смикнула за плече.

— Як це розуміти? — Голос чоловіка був холоднішим за сталь.

— Зустрічне запитання, — Маріанна схрестила руки на грудях. — Мені здавалося, що ми дійшли взаєморозуміння.

— Хіба? — Чоловік глузливо підняв брову. — Не пригадую, коли обіцяв тобі царство на додачу за... за що, до речі?

— Як щодо твого життя? — Дівчина цикнула. Саме він, дракон, маніпуляціями змусив її прийняти шлюбні татуювання. Що ж, пожинай плоди, чоловіче — твоє життя в руках цієї тендітної леді.

Радники почали виходити із зали, і дівчина поспішила завести дракона в найближчу кімнату, яку побачила — невеличку чайну, призначену для жвавих розмов про літературу чи щось більш захопливе. Куди більш захопливим, ніж їхній майбутній перший сімейний скандал — навіть не до кінця сімейний.

— Ти не можеш розірвати заручини, — нагадала йому Маріанна, — на відміну від мене — я то не помру. До того ж, — дівчина перейшла у відкритий наступ, — саме ти був ініціатором мене при владі. Невже маленька мишка виявилася здатною дати відсіч?

Її очі горіли полум'ям, вона була готова кинутися на будь—кого, хто зазіхне на її честь і свободу. Вейра — ось честь Маріанни, країна, яку вона присягнулася захищати й оберігати, кожного жителя якої сприймала сім'єю. Не завжди благополучною сім'єю, прямо скажемо, але все ж.

— Ти, як мати, — тихо прошепотів Самюель, переслідуючи свої думки.   

"Така дика, владна, — в думках зауважив він, — немов ведмедиця, що захищає ведмежат. Вона перегризе глотку будь-кому, хто зазіхне, будь-кому, хто пройде повз. Ніхто не посміє доторкнутися до її дітей. Ніхто не посміє відправити її в клітку."

Він усміхнувся (чим ще більше розлютив і без того роздратовану Маріанну — він ще й насміхається!). Маріанна розбурхувала його втомлену свідомість, розбурхувала цією хвилею сили і неприборканої пристрасті, що виходить від неї. Вона була схожа на лісову фею, готову пестити і карати. Далеко не дитячі думки прослизнули в нього в голові. Чоловік облизнув пересохлі губи.

— Маріанно, — почав Самюель, — я...

Дівчина не дала йому закінчити. Вона зітхнула важко і пройшла повз нього, притулившись до підвіконня.

— Ми не можемо продовжувати так, — сказала вона, не піднімаючи очей.

Самюель майже прийшов до тями. Його лісова ведмедиця зараз не піде в напад, а кине його помирати — одного, покинутого, незадоволеного.

— Ми не можемо розв'язувати проблеми, ігноруючи їхнє існування. — Вона видихнула. — Ти сам посадив мене на цей трон. До чого тоді ці танці зараз?

Самюель мовчав. Його лісова ведмедиця коштувала сотень гектарів лісів і полів, усіх замків і скринь з багатствами. Але на кін вона поставила більше — секрети його країни і його сім'ї, до якої сама дівчина ще не вступила, ще й шантажувала цим.

— Ти був таким категоричним на Раді, — сказала дівчина, — чому ти не міг зробити хоч якийсь крок на мій бік?

— Маріанно, я...

— Ні, дай мені закінчити, — перебила його Маріанна, — я думала, що ми рухаємося вперед, що в нас є шанс на щось більше, але ти... ти виглядав так, ніби це все для тебе не має жодного значення.

Самюель похитав головою.

— Це не так, Маріанно. Ти знаєш, що я дбаю про тебе і про майбутнє наших країн.

Дівчина зітхнула.

— Але чому ти так категорично відкинув усі мої пропозиції? Чому не можемо ми працювати разом?

Самюель повільно опустив очі.

— Можливо, я просто боюся. Боюся втратити контроль, втратити те, що в нас є.

Можливо, це була правда. Чи боявся він втратити дівчину? Так, звісно! Надто неприборканою була ця дика пристрасть у її душі, надто гостро він відчував це своїм звіриним нутром. Так відчуває дракон дракона...

Маріанна дивилася на нього, відчуваючи, як гіркота наповнює її слова.

— Але ж саме контроль змушує нас втрачати одне одного. Ми маємо навчитися довіряти одне одному, думати не тільки про себе, а й про майбутнє наших країн. Наших, Самюель, чуєш? Не тільки твоєї чи моєї.

Самюель глянув на неї, і в його очах блиснуло щось, чого вона не бачила раніше. Він кивнув.

— Можливо, ти маєш рацію. Можливо, я занадто впертий.

Маріанна злегка посміхнулася. Самюель сів поруч із нею, взявши її руку у свою.

— Маріанно, я кохаю тебе. І я готовий змінитися, заради нас.

А ось у це вже дівчина вірила насилу, тому скептично хмикнула і вийшла з кімнати, ніяк не відповівши на його зізнання. Їй не 15 років, щоб вестися на такі дешеві маніпуляції.