Глава Тридцять Перша - Не час злити дракона

Сира кімната дихала вологою, немов дощ щойно пройшов через її стіни. Сірі стіни вкрилися цвіллю, що створила каламутні візерунки, які нагадували хаотичні вихори. Запах вогкості й затхлості витав у повітрі. Кілька обвуглених ламп із тьмяним світлом висіли зі стелі, нібито в безпорадній спробі протистояти вічній вологості.
Час тягнувся повільно, немов уповільнене серцебиття. Маріанна зітхала, намагаючись зібрати свої думки, але кожна хвилина здавалася вічністю. Вона встала і почала блукати кімнатою, як птах у клітці, що жадає свободи.
Серце її билося швидше, коли вдалині пролунали дивні звуки. Вона приглушила дихання, прислухаючись. Це були кроки? Чи просто шум від вітру, що грається з гілками дерев за вікном? Вона сіла, заплющивши очі, намагаючись прогнати фантоми страху зі своєї уяви.
Але тиша була непроникною. Маріанна відчувала, як занепокоєння обволікає її, немов невидимий покрив. Вона не могла зрозуміти, скільки часу минуло, і кожна секунда була для неї мукою.
Нарешті, двері знову відчинилися, і Маріанна глянула з надією. Але це був не Кітано. Це була Ейпріл.
"Кітано скоро буде, потерпи трохи", - промовила вона.
Ейпріл підійшла ближче і ласкаво тягнулася до Маріанни. "Не переживай, я не дам тебе образити".
Маріанна зітхнула, притискаючи кішку до себе. "Ти маєш рацію, Ейпріл. Мені просто так важко чекати, не знаючи, що відбувається."
Кімната була наповнена невідомою тривогою, коли двері відчинилися, і Самюель увійшов, погляд його зустрівся з поглядом Маріанни. Вона панічно намагалася сповільнити биття свого серця.
- Маріанно, що тут відбувається? Я чув дивні звуки, і Кітано чомусь покинув збори в ректора. Ти щось знаєш?
Маріанна спробувала придушити свої неспокійні думки й усміхнулася.
- Самюель, не переживай. Це ж Кітано, напевно, хтось зі студентів напакостив.
Самюель похитав головою недовірливо.
- Усіх студентів відправили додому на час розслідування. На зборах ми вирішували, як перебудувати навчальний план.
Самюель насупився, оглядаючи кімнату, немов намагаючись виявити щось приховане.
- Я не знаю, - вона посміхнулася, - мені тут так нудно, що, можливо, Кітано вирішив завітати і принести щось.
Маріанна відчула, що її обман висить у повітрі, як мовчазне застереження. Самюель насупився.
- Ти щось приховуєш, Маріанно. Я відчуваю, що тут щось не так. Розкажи мені правду. - Його медові очі блиснули. - Ти щось задумала?
Маріанна відвернулася, намагаючись приховати свої справжні наміри.
- Ні, Самюель, я просто почуваюся самотньо в запліснявілій кімнаті. Тобі там весело, а в мене навіть книжки немає почитати.
- Гаразд. - Він не вірив жодному її слову. - Але я хочу, щоб ти обіцяла мені, що говоритимеш правду, навіть якщо це буде боляче.
- Обіцяю. Ти завжди можеш на мене розраховувати. - Маріанна спробувала зберегти впевненість у своєму голосі, але всередині вона відчувала, як її серце калатає від страху.
Самюель кивнув, але його погляд залишався підозрілим.
- Ти моя дружина. - Кинув він із болем. - Я завжди буду тебе захищати.
- Майбутня, - поправила його Маріанна і вкусила саму себе за язик - не час, ой не час було злити дракона.
- Я принесу тобі книжок, щоб не нудьгувала, - видихнув він і попрямував до дверей. Не обертаючись, він додав, - я принесу, а не Кітано.
Із цими словами він залишив кімнату, і Маріанна залишилася сама, змішуючись у своїх думках. З кожною секундою, що минула після відходу Самюеля, її занепокоєння тільки посилювалося. Вона знала, що має діяти швидко, перш ніж правда виб'ється назовні, як лавина, готова затьмарити все на її шляху.

Двері знову відчинилися, і Кітано увійшов до кімнати. У його очах читалася турбота і занепокоєння. Переконавшись, що нікого в коридорі немає, він прикрив двері.
- Маріанно, що відбувається? Шалено було відправляти свою кішку за мною. І як ти взагалі їй пояснила, що ти хочеш? - Кітано насупився, перекидаючи погляд із дівчини на кішку.
Маріанна виглядала розгублено - у всіх нескінченних бесідах з Ейпріл вона й забула, що інші не можуть чути її духа-кішку.
- Вона щось... - почала було дівчина, але прокашлялася, - вона дуже розумна кішка, мабуть зрозуміла, що потрібно привести тебе. Як ти, до речі, зрозумів, що потрібно прийти?
- Тут би сліпий зрозумів, - хмикнув чоловік, - Ейпріл нявкала і бігла в одні з дверей коридорів.
Маріанна придушила посмішку і вдячно подивилася на кішку. "З тебе що-небудь смачне", - загрозливо муркотнула Ейпріл, але її погрози були лише удаваними.
- Самюель, - видихнула дівчина і подивилася на чоловіка благально, - він відмовляється випустити мене з кімнати, побоюючись за мою безпеку, але я не можу сидіти тут, поки мої близькі в небезпеці. Допоможи мені. Ти - моя остання надія.

Солодкий біль стиснув серце Кітано. Він скривився в сумній усмішці. Його внутрішній світ розривався між болісною реальністю та неймовірною надією. Серце чоловіка почало швидше битися, прагнучи чогось, що не могло належати йому. Хто не міг належати йому. Маріанна, ніжна квітка, назавжди захована за лускою дракона.
"Вона любить його," подумав Кітано, відчуваючи, як кожне слово вдаряється об стіну його власних почуттів. "Вона бачить у ньому те, чого я не можу запропонувати. І я не знаю, чи зможу я коли-небудь стати для неї чимось більшим."
Кітано заплющив очі, немов намагаючись приховати свої болючі роздуми від зовнішнього світу. "Вона настільки сильна, настільки неймовірна. І я не можу відпустити свою надію. Можливо, у цьому світі знайдеться місце для нашої історії."
Але Маріанна неправильно інтерпретувала тишу між ними.
- Мона впевнена, що вбивство - єдиний спосіб захистити мене, але я не згодна з цим. Ми повинні щось зробити, а не ховатися. - Вона продовжувала вмовляти Кітано, ніби він не був згоден втекти з нею хоч на край світу. Куди завгодно. З нею.

- Маріанно, - він прикусив губу, але не зміг стриматися, - ти справді нічого не зрозуміла?
Справді. Вона дивилася на Кітано, але бачила лише старшого друга і соратника, однокласника свого дивного брата.
- Я не знаю, але я не можу залишатися в цій кімнаті, відчуваючи, що мої близькі в небезпеці. Ти можеш допомогти мені втекти звідси? - Знову і знову повторювала вона.
Кітано зробив крок у напрямку до дівчини. Сказати? Обійняти? Спробувати - як боляче забилося серце - притиснутися до її губ? Можливо, тоді...
- Самюель робить усе сам, я не можу наражати на ризик кохану людину.
Кітано зупинився. Та швидкоплинна надія, що осяяла його серце, розбила душу на мільярд шматочків. Самюель. Звичайно, Самюель.
- Коханого?
Маріанна почервоніла і заправила пасмо неслухняного волосся за вухо. Вона почала щось бурмотіти про те, що вони вже давно заручені, і в неї є якісь почуття, і що вона не могла дозволити собі нічого через дивні маніпуляції дядька.