Глава Друга - Морок прокидається

Мері видихнула. Їй треба було налаштуватись на потрібну хвилю. Бібліотека дає лише те, що тобі потрібне, так? Значить їй вкрай важливо було відчувати гостру необхідність потрапити в нове тіло. Поспати вона встигне потім, інформація важливіша.
Як тільки Мері торкнулася кільця дверей, вона відчула, що щось не так. Від дверей йшов холод, ніби там був увімкнений кондиціонер або сильний вентилятор. Кожна клітинка її тіла промерзла за секунду, через що дівчина вкрилася мурашками. На хвилину вона заплющила очі, які вже почали сльозитися від потоку повітря. Як тільки Мері відновила подих, вона кліпнула кілька разів і потягла кільце на себе.
Далі була темрява. Не було Бібліотеки, старої кімнати та запахів. Не було похмурого світла чи яскравих палітурок - натомість дівчина дивилася в темряву. Вона намагалася розплющити очі чи поворухнутися, але немов сонний параліч захопив її тіло. Тієї ж секунди у Мері почалася паніка. Вона почала гарячково намагатися поворухнутися, виплутатися - гей, вона заплуталася! Допоможіть!
- Все йде за планом. Сирена пролунає, і тоді розпочнеться новий етап.
Вона почула незнайомий їй раніше голос і завмерла. Можливо, це була телепортація. Її попереджали, що не можна відкривати очі чи рухатися – лише бути стороннім спостерігачем, чи скоріше слухачем. Дівчина намагалася запам'ятати цей голос. Це буде її козирем у майбутньому – ніхто не знає, що вона може чути людей у ​​кімнаті.
Чоловік мовчав, тому Мері сконцентрувалася на тому, що було довкола неї. Ліжко м'яке, шовкове - дорогі тканини приємно торкалися її рук. З одягу на ній була все та ж гидка нічнушка, яка вже непогано так набридла Мері. Ковдра була повітряна і тепла, але докладніше сказати складно - вона ледве торкалася її рук. У кімнаті було тепло і лише злегка торкався шкіри вітер з відкритого вікна. Запах свіжозірваних квітів лоскотав ніздрі.
- Морок прокидається, Даміано.
Складалося враження, що цей незнайомець говорить по телефону з Даміано, проте Мері не чула навіть приблизного натяку на голос у слухавці. Можливо, у цьому світі телефони беззвучні? Чи технології стрибнули нагору на відміну від її рідного дому?
Голос, що звучав, був солодким і ласкавим, ніби говорила дитина своєї матері. Дівчина потопала в комфорті ноток його голосу, але холодною водою її окатувало від сенсу сказаних слів. Сирена? Морок? Хто такий Даміано? Все це вона мала дізнатися в Бібліотеці, або реальному житті після пробудження. Маріанна могла і не знати цього, в її спогадах просто могло не бути цієї інформації.
- Седріку, що ти тут робиш? - прозвучав ніжний жіночий голос, - Маріанна ще не прийшла до тями!
- Навряд чи заваджу їй спати, - відповів чоловік.
То це її дядько Седрік! Він готує якийсь план!
- Все одно, вияви повагу до маленької леді. Вона ж твоя племінниця!
- Мона, ти надто серйозна.
- Іди. Я мушу накласти їй компрес.
Почулися кроки, і Седрик залишив кімнату, акуратно прикривши двері. Його голос зберіг усі солодкі нотки, але звучав із металевим відтінком. Він був незадоволений. Йому наказали щось робити всупереч його волі.
- Не зважай на нього, Маріанна, - раптом заговорила Мона. Вона знає, що дівчина все чує?
Почувся звук води, і м'яка прохолодна тканина торкнулася чола дівчини.
- Так тобі буде легше. Лікарі кажуть, що ти скоро прийдеш до тями. Нам доводилося годувати тебе, - Мона перейшла на шепіт, - навіть нестерпними броколі, які ти ненавидиш. - Дівчина хихикнула. - Вибач за це. Все заради твого здоров'я! - Мона схопила Мері за руку і ніжно погладила, - ти головне одужуй, Маріанна. Я буду завжди поруч.
Мері на смерть захотілося стиснути її руку у відповідь, обійняти, подякувати за допомогу та підтримку. Мона нагадувала їй рідну матір, тільки більше, ніж вона могла б собі уявити. Даніелла щиро любила Маріанну, але завжди залишався відтінок того, що свого чоловіка Даніелла любила більше – тому й жили в маленькому будинку, де місце лише двом, тому й дітей народжувала постійно, тому й ніколи не суперечила його слову.
Раптом Мона здригнулася і зітхнула.
- Ти стиснула мою руку, - вигукнула вона. – Ти. Стиснула. Мою. Руку! Лікарю!
Мері злякалася і спробувала розслабитися, але було надто пізно – вона увійшла в контакт із зовнішнім світом. Свідомість потонула у темряві.
- Неймовірно, просто нечувано, - голосно обурювався дух у вже знайомому для Мері приміщенні.
Дівчина ледве могла дихати після такого швидкого переміщення. Вона знову лежала на ліжку, але тіло відмовлялося підкорятися. Вона ледве розплющила очі, щоб сконцентруватися на бірюзовому сяйві.
- Тобі було сказано, - дух обернувся до неї, - тільки слухати! Та не взаємодіяти! Я вже мовчу про те, що ми робимо все, щоби взаємодії не було. Єдиний спосіб увійти в контакт із зовнішнім світом, це відверте та яскраве бажання, яке Бібліотека природно виконає!
Мері не могла відповісти і тільки опускала повіки, показуючи, що чує і відчуває невдоволення духу.
- А що ти дивишся і моргаєш? - продовжувала нарікати дівчина-примара. – Тепер ти сама по собі. Твоє тіло не зміцніло, у тебе інформації з кіт наплакав, ти абсолютно не готова до переміщення в інший світ!
Дівчина, очевидно, мовчала, але всередині починала закипати. А здорово це вони вигадали - нічого не пояснюючи, тикаючи в телепортацію, аби відстала з питаннями, звинувачувати в тому, що вона неправильно скористалася своїми почуттями. Вона робила лише те, що їй казало серце. Та навіть не робила, тільки відчувала.
Дух видав незрозумілий звук, чи то в смиренності, чи то в безвиході:
- Запам'ятай. Твої почуття – ключ роботи твого духу. Незабаром ти опинишся в тілі Маріанни, і з цього моменту назавжди перестанеш бути Мері. Моргни один раз, якщо зрозуміла. Два – якщо мені потрібно повторити.
Мері моргнула один раз, але й це їй важко.
- Ніхто у світі не знає про твоє переміщення душі, але це на твоїй совісті розповідати їм чи ні. Жанна Д'Арк вирішила розповісти, але, як ти знаєш зі своєї історії, нічим хорошим для неї це не закінчилося.
Мері зморгнула ще раз.