Глава Перша - Дитинство

У голові все ще трохи шуміло, тому Мері пересувалася в комфортному їй темпі, встигаючи розглянути всі деталі приміщення. Вхід до Бібліотеки був обрамлений аркою з ліпниною у вигляді переплетених гілок шипшини з квітами, що не розпустилися. Двері самі виявилися непримітними з дерев'яними дошками, зімкнутими залізною поперечиною. Замість ручки на дверях гордо висіло кільце. Цікаво, кому потрібно буде стукати до Бібліотеки?
Мері потягла за ручку і по всій кімнаті пролунав шелест сторінок, що перегорталися, а потім чийсь голос проголосив: "Маріанна Леромео, потраплянка 1753". Ага, ось і відповідь на перше запитання – її звуть Маріанна. І, зважаючи на все, 1753 - її порядковий номер. Жодна цифра не відгукувалася в душі у Мері радістю, як буває, коли бачиш збіг на зразок 1111 або 0606. Звичайні цифри та звичайні двері знеособили все таїнство та містику, через що Мері скривилася. Навіть у містичному переселенні душ все пішло навперейми для неї.
Бібліотека на перший погляд була схожа на звичайну - стелажі, сходи для високих полиць, тіні дівчат, що пробігають, і запах несвіжої фарби на папері. У кімнаті було дуже яскраво, і, звикнувши до такого освітлення, Мері зрозуміла, що стало джерелом. Ні ламп, ні світильників у Бібліотеці не було – книжки світились і переливались назвами самі, освітлюючи весь периметр кімнати. Кожне видання світилося від зеленого до фіолетового кольору. Назви найчастіше були пофарбовані в золоті або срібні кольори.
Як у такому хаосі знайти свою книгу? Мері заплющила очі, щоб зосередитись, як раптом почула яскравий і виразний поклик.Це не було її ім'ям або іменем дівчини з нового тіла, швидше за просто чітке бажання, щоб Мері підійшла до цього ряду і цієї полиці, взяла сходи і дістала великий фоліант. Впевнена в магічному походженні цього місця, дівчина піддалася поклику. Щойно вона торкнулася корінця книги на верхній полиці, як її свідомість заповнилася чужим спогадом.
Маріанні, в чиєму тілі опинилася Мері, було лише 5 років. Вона гралася з кубиками в невеликому приміщенні з величезними вікнами, що не засклені. Очевидно, це острів десь поблизу екватора: погода стояла спекотна, вдалині люди купалися в океані. Саме приміщення віяло бідністю - меблів небагато, але всі ідеально чисті. Іграшок у дівчинки теж виявилося мінімально – кубики, дві ляльки та набір для юного лікаря. Але Маріанні більше не потрібно було - всі матеріальні блага їй замінювало кохання мами та тата.
Даніелла, мама дівчинки, готувала смачний обід на кухні. Запах свіжосмаженої рибки заповнив будинок. Тата вдома не було, швидше за все, затримався на роботі. Даніелла закінчила з приготуванням і підійшла до Маріани.
- Сонечко моє, у мене тобі подарунок, - сказала вона, і вручила маленьку ляльку у вигляді новонародженого малюка.
Очі Маріанни розкрилися ширше, дитина заверещала від захоплення і почала доглядати ляльку, як справжнього малюка.
- Дякую, мам, - щасливо пробелькотіла вона, - сьогодні у мене День Народження?
- Ні, - засміялася Даніелла, - але скоро ми святкуватимемо народження дитини.
- А? - Маріанна з подивом глянула на матір.
- Вчися доглядати маленьку дитину, - пояснила Даніелла, - оскільки скоро у нас вдома з'явиться малюк.Ти станеш сестричкою!
На цьому спогад перервався, і Мері виявила, що все ще стоїть на сходах. Схопивши книгу, вона повільно спустилася і пошукала очима диван чи стілець, куди можна сісти. Але кімната була догори завалена книгами, сидіти можна було хіба на підлозі. Мері видихнула, і присіла в кутку біля сходів, на яких щойно стояла.
У книзі було багато зображень, схожих на ті, які вона бачила у спогаді. Деякі виявилися для неї новими, наприклад зовнішній вигляд самої Маріанни. У самої Мері темне волосся від народження з легкими завитками і кучерями, однак у Маріанни волосся було на порядок світліше - кольори висушеної пшениці перед тим, як її перемелять на борошно. Колір очей у дівчат збігався – синьо-зелений, але Мері все одно стало трохи сумно. Вона завжди пишалася своїм темним волоссям.
З нового у книзі також були зображення всієї родини з урахуванням поповнення – Маріанна тримала на руках маленького темноволосого брата. Дівчинка здавалася шалено щасливою, не затьмареною жодними подіями. Мері заспокоїлася. Її нове тіло було хоч би зі щасливим дитинством. Складно посперечатися з тим, що це вже як виграти в лотерею для багатьох.
Книга потьмяніла, і Мері повернула її на місце. Інша книга покликала її з полиці нижче, і дівчина опустилася на одну сходинку.

"А якщо я візьму книгу, яка мені не призначається?". - Промайнула в неї думка, проте книги без поклику ніяк не піддавалися її зусиллям, як би сильно дівчина не тягнула їх на себе. Бібліотека захищала ті знання, які призначалися конкретній людині.
Дівчина надулася, але змушена була змиритися. Мері торкнулася до потрібної книги, і прикрила очі для чергового спогаду.
Вона опинилася в тому ж будинку, що й раніше, але через кілька років. На цей раз дівчинка не гралася з ляльками, а робила домашнє завдання. Повноцінного письмового столу у неї не було, вона намагалася умаститися за дитячим столиком для малювання, який підходить малюкам до 5-6 років. У її маленькій кімнаті два на два метри стояли ще два ліжка дітей погодок, з якими їй доводилося жити. Батьківська спальня була посипана ліжечками, як крихтами на торті Наполеон. Даніелла знову була вагітна. У неї було вже четверо дітей, та двоє близнюків на підході. Маріанна розуміла, що їй просто немає місця у новій родині. Та й про що тут говорити, новим дітям місця теж не вистачало критично.
- Маріанно, дитино, підійди сюди, - покликала мама з кухні, і дівчинка вийшла до неї.
Даніелла зібрала русяве волосся в хвостик, і тримаючись за поперек, сіла на стілець. Було видно, що їй важко дається турбота про будинок.
- Мамо, чому ми живемо в такому маленькому будинку, - пробурмотіла Маріанна, - хіба тато не може нам купити більше?
Даніелла сумно зітхнула і кинула короткий погляд на телефон.
- Будинки дуже дорогі, Маріанно, - тихо зауважила вона, - а у великому чи Верхньому будинку, як ми його називаємо, живуть лише спадкоємці.Мій старший брат Седрік керує нашою сім'єю зараз, а його дитина керуватиме твоїм поколінням. Вони й мешкають у Верхньому будинку.
- Я теж так хочу, я старша! - прокричала Маріанна. - Це нечесно, що хтось живе у великій хаті, а я у маленькій! У них теж чотири дитини?
- Ні… – тихо, майже пошепки промовила Даніелла. – У них немає дітей.
- Це не чесно! - Маріанна розплакалася і втекла з кухні, так і не спитавши, про що хотіла поговорити мама.
Даніелла не мала сил наздоганяти доньку, пояснювати і готувати до майбутнього. На жаль, у їхній родині були такі правила. І хоча Седрік завжди любив свою сестру Даніеллу, але після заміжжя згідно з їхніми традиціями вона переїхала в район Нижніх будинків разом із коханим чоловіком. Даніелла любила чоловіка, але сил і грошей не вистачало критично.
Маріанна була у розпачі. Вона плакала на своєму маленькому не по зросту ліжечку, штовхала ковдру ніжками, сподіваючись скинути її, як і всі проблеми, непосильні для восьмирічної дитини.
- Хіба тебе не вчили, що не можна шуміти? - пролунав глибокий оксамитовий голос, і Маріанна злякано замовкла. Хто це?
Вона розплющила очі і протерла їх руками, щоб краще оглянути незнайомця. Молодий чоловік (хоча їй здався нескінченно старим з висоти метр десять) з густим рівним волоссям, зібраним у хвіст, дивився на неї з цікавістю та невдоволенням. Маріанна повернула йому такий самий погляд.
- Хто ти і що робиш у моїй кімнаті? - голосно спитала вона.
- Перш ніж ставити запитання, ти повинна відповісти на моє.- Так само незадоволено промовив чоловік, потім скривився і все ж таки представився, - мене звуть Самюель, я прийшов познайомитися з твоїми батьками. Я друг твого дядька.
- Мій дядько – поганий! – схрестила руки Маріанна. - У нього навіть дітей немає, а він мешкає у великому будинку!
Самюель мовчав, але в його очах виднілася усмішка. Маріанна ще кілька секунд театрально затискала кулачки, але потім розслабилася і задумалася. Самюель був схожий на принца з її казок.
- Я можу шуміти вдома, до речі! А ось ти – ні. Ти ж не вдома. - Заявила вона.
- Сміливо. - Самюель хмикнув. - А якщо тобі скажуть виїхати з дому?
Дівчинка замислилась. Чому хтось може сказати їй виїхати? Хіба що тато все ж таки зможе купити їм новий будинок.
- Тоді я шумітиму там, де житиму, - цілком резонно відповіла вона.
- Як тебе звуть, невихована хуліганка? – весело спитав Самюель.
- Маріанна, і я не хуліганка! - Майже пропищала від обурення дівчинка.
В очах чоловіка майнуло медове полум'я, а на обличчі проступили незрозумілі зморшки, схожі на лусочки. Це бачення тривало не довше секунди, але встигло налякати Маріанну. Вона відчувала, що за цим чоловіком років двадцяти стояло щось більше, що могли побачити її маленькі очі.
- Ми ще зустрінемося, - кинув він, і вийшов із кімнати.