Розділ 16: День Валентина

POVЛєна

 Усім відомо, що День Валентина — це, в першу чергу, день закоханих парочок, котрим лише раз на рік офіційно дозволено лизатися на людях і їм про це ніхто навіть заїкнутися не посміє. Але для легких на підйом ґрифіндорців, як, зрештою, й для учнів інших факультетів, це був лише черговий привід влаштувати вечірку та нелегально пронести випивку в Гоґвортс. Тому вітальня хоробрих і серцем палких завдяки активістам була прикрашена купою різноманітних паперових сердечок, на столах стояли пляшки з маслопивом, а з чарофону лунали голоси «Фатальних сестер».

 Всі обмінювалися валентинками, пили, танцювали, старанно оминаючи Лілі Еванс, яка, будучи в поганому гуморі, вже п’ятьох нахабних першокурсників обдарувала «Кажанячами шмаркми». Аліса вже давно кудись змилася з Френком; Аня ж веселилася від душі, не одноразово повторюючи, що саме так вона уявляла шкільну дискотеку, яку в нашому світі колись відмінили; ну, а я намагалася знайти Ремуса, щоб нарешті позбутися останньої валентинки, котра уже півдня мозолила мені очі.

— Схоже, нам перепала безкоштовна порнушка, — гигикнув якийсь третьокурсник і безцеремонно тицьнув пальцем у бік Сіріуса та Мерлін, які сплелися у палкому цілунку. Дивлячись на них, тільки одне питання: як на цій парочці досі залишився одяг?

 — Гмм-гмм, — прокашлялся я, — Сіріусе, а ти часом не знаєш, де Рем?

 Хлопець ніби навмисно повільно відклеївся від своєї дівчини й запитав:

 — А що? Надивилася на нас і захотіла з Ремусом повторити?

 Маккінон розсміялася, а я насупилася, густо почервонівши.

 — Не мороч мені голову, Блек!

 — Напевне, на Астрономічній вежі, — недбало кинув мені ґрифіндорець, не маючи великого бажання зі мною розмовляти. Я кивнула в знак подяки і пішла у вказаному Сіріусом напрямку.

***

 Хоч лютневі вітри вили навколо Астрономічної вежі, мені здавалося, що вони не могли приховати стукіт мого серця і збити дихання, якими я завдячувала майже сотні клятих сходинок.

 Люпин стояв обпершись на кам’яну огорожу, що відмежовувала його від вільного падіння й задумливо дивився у розшите першими зірками небо. Його пошрамоване обличчя освітлював серпик молодого місяця, а пошарпана зимова мантія майоріла на вітрі, розмиваючи гострі обриси худорлявого тіла.

 Я тихенько підкралася ззаду і закрила очі ґрифіндорця своїми руками.

 — Угадай, хто?

 — Дай подумати… — Ремус картинно замислився, після чого висловив свій здогад: — Невже Дамблдор?

 — Ні, Ґріндевальд! — вигукнула я, забираючи руки від обличчя хлопця. — З Днем Валентина тебе! — якось скупо привітала його я, тицьнувши йому в руки валентинку.

 — О, дякую! І тебе також, — він вийняв з кишені мантії картонне сердечко червоного кольору і дав його мені.

 «З найкращими побажаннями, твій Р. Л.», — подумки прочитала напис я і щиро здивувалася, що від клаптику картону може так хороше стати на душі.

 Мені в голову раптом прийшла абсолютно божевільна ідея: «А що, як зараз саме час?..».

 Керуючись неочікуваною сміливістю (або ж чистою дурістю), за яку Сортувальний капелюх відправив мене в Ґрифіндор, я заглянула в обличчя співрозмовнику і почала:

 — Рем… ти дуже дорогий для мене… і я давно хотіла тобі сказати, що…

 Дар мови покинув мене у найвідповідальнішу мить, мені так треба було вимовити ті заповітні три слова, а мозок бомбардували думки на кшатлт «зроби хоч щось, або кидайся з вежі». А потім, геть не відаючи, що роблю, я встала навшпиньки і поцілувала Ремуса. Мій перший поцілунок не був як у фільмі: короткий, невмілий, але сповнений найщиріших почуттів.

 Коли я відкрила очі й відійшла від хлопця, то моє хвилювання досягло апогею: здавалося, що серце от-от вирветься з грудей й вибухне яскравим феєрверком в нічному небі.

 — Лєно, ти ж знаєш, що я тебе недостойний, так? — запитав Люпин, хоча це швидше було констатування факту, а тоді пригорнув мене до себе і, цілуючи знову і знову, змусив забути про все на світі.