Розділ 15: Нарешті мир

POVЛєна

 Перша половина наступного дня минула ніби пеленою оповита: я майже повністю її проспала. Зіллєваріння я не пропустила тільки завдяки Ані, яка вирішила облити мене водою, коли Алісі набридло кричати «рота підйом!». На уроках я була дуже сонною, тому благополучно зіпсувала свою настійку, ледве не покалічила Мерлін під час практики на Захисті від темних мистецтв й, що найгірше, допомогла втратити Ґрифіндору тридцять очок через свою неуважність.

 Прийшла я в норму лише після того, як моя найкраща подруга поцікавилася, де ж я всю ніч бродила. Тоді я швиденько переповіла їй те, що сталося і, не дочекавшись, поки дівчина почне ставити питання, поспішила в шкільну лікарню.

 Я була на сто відсотків впевненою, що Мародери розказали про нічні пригоди Ремусу і він, ясен світ, не стрибав від щастя, почувши це. Зараз я мала останній шанс повернути наші стосунки на попередній рівень: поки хлопець лежить в лікарні він не зможе уникнути розмови зі мною.

 В моїй голові, наче бджоли, роїлися тривожні думки, а серце калатало не так від бігу, як від хвилювання, котре дісталося до найвищої позначки. На щастя, мадам Помфрі не було на посту, тож мені без зайвої уваги вдалося проникнути туди, звідки почалася моя подорож цим світом.

 Я обережно підійшла до лікарняного ліжка, на якому лежав Люпин та уважно придивилася до нього, намагаючись зрозуміти чи спить хлопець, чи прикидається. Його дихання було спокійним, очі не рухалися, та все ж я не до кінця вірила в те, що бачила. Я нахилилася й полоскотала ніс Ремуса кінчиком своєї коси. Він зажмурив очі, а потім розкрив їх, сів і мовив:

 — Гаразд, здаюся.

 — Так, досить уже. Чи ти до кінця навчання вирішив від мене тікати? — запитала я і швидко відвела очі, намагаючись приховати своє хвилювання.

 — Але ж ти знаєш причину: таким, як я не можна мати друзів. Ми — небезпечні, ми — монстри.

 — Але ж в тебе є друзі:  Джеймс, Сіріус, Пітер, Аня… — перераховувала я.

 — От тільки ти не на це місце претендуєш, так? — перебив мене хлопець й влучив своїми словами в ціль.

 — Навіть якщо й так, то ти небезпечний лише раз на місяць! Твоя сутність мене не лякає і доказ тому моя присутність тут!

 — А дарма. Невже ти не розумієш, що під час нашого останнього походу в бібліотеку ти була на волосину від смерті? Якби я забарився хоча б на кілька хвилин, то роздер би тебе! — випалив Ремус. В його янтарних очах я помітила тінь звіра.

 — Злочинців переслідують аврори, але їх чомусь люди не цураються! Аврорам мріють помститися злочинці, але і у них є близькі люди! Я можу навести ще сотню прикладів, поки ти нарешті не зрозумієш, що є нещасніші за тебе люди!

 Коли я закінчила свою гнівну тираду, то стояла та, важко дихаючи, дивилася на приголомшеного моєю поведінкою Люпина. Сама того не бажаючи, я нарешті висловила хлопцю усе те, що накопичилось в мені протягом його ігнорування. У мене не було ніякого бажання тут залишатися, тому я розвернулася і попрямувала до виходу.

— Лєно, ти маєш рацію… Мир? — сказав Ремус, коли я була майже біля дверей.

 — Ти ідіот, Рем! Справжнісінький ідіот! — вигукнула я та посміхнулася ґрифіндорцю, відчувши, що життя нарешті налагоджується.